Аматорське кіно

Махіто

І.

Уявімо, що на вулиці сорокаградусна спека, а в нашому саду, що знаходиться на задньому дворику нашого маленького затишного будиночку посередині Львова, росте велике пологе дерево лимону. Ми підходимо до нього, щоб зірвати кілька недостиглих лаймів та нарвати м‘яту, що пахне трохи морем, з сусіднього ґанку.
Ти йдеш на кухню, щоб наколупати з холодильнику добреньке горнятко колотого льоду. З крану тече поперемінно холодна-тепла вода, що повільно сковзає по твої руках, грудях та пелюстках м‘яти. Зелені лайми не тонуть у воді і ніжно пестять один одного, втікаючи від потужної цівки води. Ми ріжемо лайми на маленькі шматочки й товчемо листя м‘яти у великих склянках для віскі. Наповнюємо їх севен-апом та додаємо ром.
На вулиці тепло, а люди позникали. Нам дуже гарно отак сидіти на чужому ґанку та дивитися на безлюдні вулиці старого міста. Махіто б‘є в голову. І тільки маленькі вогники у очах, що співають нам колискові пісні.

ІІ.

На сонці плавиться навіть шоколад, коли фольга слугує пічкою незгіршою за пекарню. Ми сидимо на березі озера та їмо солодку субстанцію, що розтягується, як згущене молоко, і тепле на смак.

ІІІ.

Запитай сама себе : хто ти? хто я? що ти робиш? навіщо ти це робиш? - і : до чого це все призведе? Змісту немає, коли тобі хочеться.

IV.

Літні парки нагадують дим з сиґарет. По них ходять оголені чоловіки, а по ґрунту бігають мурахи. Коли сидиш в одній й тій самій позі протягом багатьох годин, то вони перестають звертати на тебе увагу, а голуби наступають на ноги. Хочеться грати тебе. А тебе немає поруч. Треба було грати тебе тоді, коли ти мене хотіла.

V.

Всі аромати, що заповнювали вуличні ліхтарі, розколювалися разом з нашими потертими тілами, що стрибали по підвіконню з осіннього рівнодення, яке закінчилося для нас тільки п‘ятнадцятого грудня – в день нашої з тобою зустрічі.

VI.

А ще були маршрути : Київ – Львів – Київ. Ми їхали на плацкарті, а подорожі повторювалися з періодичністю в чотири дні.
Лінія обірветься 13 серпня.

VII.

Ми жили зовсім поруч з площею Ринок. Ми любили Львів та цілувалися навсеприлюдно. Літо закінчилося, а у нас на задньому дворі не росте ні м‘ята, ні лимон. Наш ґанок давно існує тільки в голові. Але ми разом. Тут, там, з ними і на самоті.

Місто

І.

Ми займаємося телепатією, коли сидимо на великих стільцях в пабі за келихом пива. Ти дивишся на мене, а я на тебе. По-черзі посміхаємося та відводимо свій погляд, граючись у флірт. Часом до нас підходить наш друг-бармен та каже щось про свою дівчину. Ми робимо вигляд, що уважно слухаємо, коли продовжуємо посилати один одному багатозначні погляди з-під лоба. Паб був дуже затишним і доволі великим. Якщо подивитися крізь вікно, що знаходилося за нашими спинами, то можна було побачити будинок опери, що грав у проєкторній ілюмінації. Грошей на таксі в нас не залишилося, а ми навіть не подумали про те, що можна їх позичити у нашого друга-бармена. Тому тихо встаємо та йдемо собі так само по вулиці. По дорозі ти мене потягла у невідомому напрямку, а я слухався тебе, міцніше тримаючи за руку, як маленька дитинка. Там, куди привела мене ти, грали водограї. З-під землі о першій годині ночі виринали дивні звуки плескату та падіння. Траєкторія їх була надзвичайно неоднозначна та нагадувала нас самих – кружляючи містом напомацки, майже з заплющеними очима. Авта бігають повільніше ніж вдень, все навкруги сяє надзвичайними колорами : жовтим, жовтогарячим, червоногарячим, зеленим, синім, бузковим та трохи червоним. Годинник зламався ще зранку через те, що ми ніколи не дивилися на нього відтоді, як закінчили курсувати містами. Повна дезорієнтація в голові та якийсь спеціяльний наголос на такі дрібні аспекти, як подих, доторк, запах та смак. О цій порі, коли ночі починають холоднішати, не дивлячись на все такий самий палкий день, хочеться співати. Співати голосно, як це робили ми, коли хотіли цього. Гра зі словами. Гра із тілами. Гра із містом. Гра із самими собою.

ІІ.

Такі прозорі пальці могли бути тільки тут. Коли ними водити по воді, то залишається веселковий слід, що розтікається по всьому, що знаходиться у ній. Порожні пляшки на кахлі викладаються у такі моменти у спеціяльні символи, що заповнюють наші тіла й думки. Ванна нагадує маленький лиман посередині рівнини. Вона нагадує згусток вроди та іншого почуття, яке межує з бажанням бути разом з нею та приреченістю на все життя, в разі здійснення цього ритуалу. Відключення світла, що допомогло нам опинитися у цій алкогольно-закоханій шизофренії, було прекрасним колоритом до всього того, що оточувало нас тоді з тобою. Ми майже не доторкалися води, один одного та мовчали. Мовчали так, як ніколи, коли джез грав тільки у наших головах, які були налаштовані на одні й ті самі хвилі. Очі вже навчилися бачити в темряві, а вуха чути рокіт води з крану та її хлюпання на кахель. У нас залишилася остання сиґарета, яку ми куримо по черзі та малюємо димом казкових тварин з історій Іаоніта. Все це дуже схоже на власний світ (такий крихкий та водночас чарівний), який був створений на кілька годин, поки не ввімкнуть світло, наші очі розучаться бачити в темряві, казкові тварини позникають зі стелі, а ми підемо спати, вкутавшись в теплі ковдри на терасці, звідки видно все, що ти хочеш побачити.

ІІІ.

Третя кімната в нашій квартирі зовсім порожня. У неї обдерті стіни та великий шматок тканини, що слугувала нам за гардини, на вікні. Ми сідаємо на підлогу, вмикаємо м‘юзику, що грає з сусідньої кімнаті, та мовчимо, боячись наполохати ту тишу, що повисла у цій кімнаті ще з серпня. Ти – притулена до стіни, а я - лежу в твоїх ногах. Інколи ти гладиш мене по голові, коли я починаю засинати і думати про те, що це зовсім не ми, а два янголи на небі, які стрибають по бульбашкових хмарах, що пливуть з Півдня на Північний-Схід. Ноги провалюються в ластовиння, а тіла продовжують грати в гру під назвою

IV.

Пам‘ятаєш як ти вперше їхала до мене? Тоді я ще дуже боявся, що ми не будемо знати про що говорити. Хоча цей страх виявився досить випадковий – ми спілкувалися тільки однією мовою – мовою рухів. Тоді ти попросила мене тільки про одне : показати мої улюблені місця. З‘явився другий страх : я боявся, що тобі вони не сподобаються. Тоді ти втішила мене та сказала, що хай це буде моя улюблена лава біля під’їзду – тобі байдуже. Ти просто хочеш бути поруч (Я хочу бути поруч). Тоді ми ще розповідали один одному про свої сни, які нам снилися. Ми там завжди були разом – далеко і поруч. Але одного разу (якось випадково) з‘явилася вона, а ти зникла кудись (так само випадково). Я думав, що ти ніколи не дізнаєшся, коли ти дізналася. Але не дивлячись на все це, ти все одно приїхала до мене ще одного разу. На початку червня. Коли на вулиці грав саксофоніст. От тоді я й подумав.

V.

Я ніколи не був у твоєму місті. Ніколи не бачив твоїх чоловіки. Моїх ти також не бачила: мої чоловіки та жінки залишались лише тільки моїми. Ти завжди хотіла познайомитися. З ними. Ти була тоді найвродливіша, як і все навкруги тебе. Ти вносила у цей світ різнокольорові колажі, вирізані з глянцевих журналів. Моє.

VI.

А потім. Так раптово. Ні стало ні тебе, ні тебе, ні тебе і, навіть, ти пішла. Мені було сумно. Місто перестало бути таким, як треба.

VII.

Коли настає вечір тобі не залишається нічого робити, як тільки згадувати тих, кого ти колись кохав. І ходити нічним містом, щоб знайти те загострення, яке є потрібним саме зараз. Згадай все, щоб знову закохатися у кожного й кожну з тих, хто був колись з тобою поруч.

Море

I.

Every time I rise I see you fallen1

ІІ.

Я доторкаюся до свого обличчя, щоб зрозуміти відтінки, які наповнили кімнату. Три пальці на руці, вісім пальців на нозі, тринадцять зубів і два з половиною ока.

ІІІ.

Я дуже добре пам‘ятаю той час, коли ми ховалися від всього світу. Тоді ми тікали до Парку Слави, де лягали на траву та довго розмовляли про все на світі. Нам було надзвичайно весело та щастило тоді нам також надзвичайно. Жодних зобов’язань – а якщо дивитися вгору, то можна побачити сонце та небо невизначеної форми. Тоді ми йшли бозна-куди, аби тільки йти кудись. Знаходили дитячі майданчики, де весло сиділи та співали, слухали м‘юзику з плеєра та посміхалися, тому що було надзвичайно. А ще тоді ми знайшли якийсь невеликий дворик, де все було у дикому винограді. Ми дістали з валізок пляшку солоних огірків та почали їх їсти. Люди не звертали на нас увагу, коли ми ділилися із ними щастям.

IV.

Чи пам‘ятаєш той день, коли ми втрьох почали дряпатися на Замкову гору, щоб посидіти десь та подивитися на місто. Сходинки були залиті льодом, а ми, голосно сміючись, повзли на гору. А потім довго-довго гуляли нічним містом, яке палахкотіло усіма візерунками зимного неба.

V.

Було не зимно, а дуже навіть тепло. По пальцям бігли крижинки, а по Дніпру ковзали, неначе по нас крижинки, криги, що повзли на Південь. Туди, де тепле море, із солоним присмаком кульбабок на вустах, великими яблуками невидимої форми, маленькі гори, вродливі жінки-туркені та найсмачніші кавуни за найвищу ціну. Нам було б там затишно і зручно, бо зараз ми відчуваємо це. Стоячи посередині Дніпра на крихкій кризі, що може розпорошити у любий момент. Ми розправляємо крила, щоб нарешті полетіти. Ми можемо повільно доторкатися до рук один-одного, щоб відчути той запах, що залишиться від наших тіл. Бо можливо, мій друже, - це наша єдина зустріч. Не турбуйся, - кажеш ти. – Йди за вітром. Із кожним відкриттям очей вітер починає дмухати все сильніше та сильніше, так, що здається, що ми знаходимося десь посередині гір якоїсь далекої, невідомої нікому країни, що знаходиться на Північному полюсі, не дуже далеко від Кассіопеї чи Великої Ведмедиці, що дивиться зараз на нас згори.

VI.

Щоб не змерзнути ми п‘ємо жахливу каву із автоматів, що стоять тут на кожному кроці. Раніше ми пили теплий глінтвейн, але зараз ми розуміємо, що немає значення, що ти робиш. Найпрекрасніше, коли поруч є друг.
Дякую, друже.

VII.

Дивно… інколи ти проводиш надзвичайно багато часу з однією людиною і не можеш згадати нічого чудового, а інколи зустрічаєшся з кимсь раз у півроку і спогади живуть вічно.

М‘юзика

I.

Nobody cares when you’re gone2

II.

І з чого б почати?

ІІІ.

Маленькі діти, які бігають по садку, нагадували мурах у тому парці, де колись сидів я, дивлячись на оголених чоловіків, і де все нагадувало дим із сиґарет. Раніше нам надзвичайно подобалося сидіти тут та повільно пити пиво з великих келихів, наповнених наполовину. Зараз нам було нудно, а м‘юзика стала фоноґрамна та нецікава. Тільки хмари на небі та, хіба-що, плетені меблі на ґанку цього невеличкого пабу посередині парку біля озера нагадували нам про різнокольорові вітражі Венеції, де нам страшенно не сподобалося, та маленькі вулички Львову, де ми прожили ціле літо. Було холодно, а ми куталися у теплі ковдри та багато курили, щоб не змерзнути ще сильніше. Листя було різнокольорове, і в ньому я також бачив твоє обличчя.

IV.

Протяжна блюзова імпровізація не здавалася нуднішою за м‘юзику, яку ти розповсюджувала. По твоїх руках я, одного разу, зміг прочитати про те, що ти назвала ціною. Ти підняла її занадто високо, щоб я міг платити по рахунках, які приходили раз у два місяці. Головне для тебе – зрозуміти, що всім буде байдуже, коли ти підеш. Але тільки не мені. Мені буде сумно. Піду нап‘юся. Забуду тебе тільки на наступний день.

V.

Пам‘ятаю ті тихі вечори у Карпатах, де нам було надзвичайно холодно, навіть коли маленький будиночок посередині лісу грівся з великої груби, що стояла посередині кімнати. Щоб не змерзнути ми були змушені підкидувати дрова кожної півгодини. М‘юзика стихала кожної середи, коли кінчалися дрова.

VI.

Піяніно. Полум‘я в грубі. Руки, що натискають на одну й ту саму клавішу. Протяжні запахи ялини та яблуні. Кальян з яблуневим тютюном. Мілітаристська кольорозизація. Різнокольорові доторки. Блакитно-карі очі. Чорне як вороння волосся.

VIІ.

І зовсім тепло, як в душі чи в душі.

Мій

І.

Мій лежить на ліжку та спить. Чи робить вигляд, що спить. Я лягаю поруч та починаю тихо шепотіти на вухо: “Прокинься, – тихо кусаю його за вухо. Він сонно відмахується руками. – Прокинься.” Він продовжує спати. Демонстративно лягає на бік. Я дивлюся на кімнату, освітлену блакитним (срібним?) монітором. На столі лежить купа якихось нотатників та журналів. Біля ліжка на квітчастому килимі стоять пивні келихи, з яких ми сьогодні пили велосипед. Посередині кімнати стоїть велика каструля, закрита кришкою, а поруч з нею три брудні тарілки. Ще, що вже звичайно, по всій кімнаті валяється одяг: футболки, труси, шкарпетки та його блакитні шорти. Спати зовсім не хочеться, коли я дістаю з каструлі три шматки м‘яса, кладу їх на тарілку та сідаю поїдати їх, запиваючи велосипедом. Думаю про те, що називають аналітикою та більше переймаюся екологією. Хоча, насправді, мене не хвилює ні перше, ні друге, коли я починаю швидко одягатися та вибігати на вулицю, де мене вже мають чекати Аня та Ліля. Намагаюся взуватися якнайтихіше, але нічого не виходить – каструля з м‘ясом гуркотить, а келихи падають зі столу.

ІІ.

Тоді було дивне небо. Воно було схоже на самий лише великий ліхтар, що не міг нам сказати нічого (ні зігріти, ні освітити), а тільки був собі, як безцінний та зовсім непотрібний шматок палітурки м‘якої книги Іржона.

ІІІ.

Перша пляшка шампанського чомусь зовсім не піддається, як ми її не крутили. І найбільшою радістю була саме вона, коли корок випав з пляшки, не проронивши жодної краплини. Я почав стрибати та бігати, по черзі обіймаючи то Аню, то Лілю та голосно голосячи на всю вулицю.

IV.

Вдома мене зустрічає мій та танцює стриптизу. Я сиджу на балконі та повільно дивлюся на те як люди бігають внизу. Думаю про гроші. Про те, що таке щастя і навіщо нам цитувати Прохаська.

V.
- Навіщо ти купив червоні конверси? Я ж тобі казала, щоб ти купив любі, але не червоні!
- Мені вони сподобалися.
- В тебе ж немає нічого червоною ні валізки, ні сорочки.
- В мене є червоні жигулі.
- Юрчику, в тебе немає червоних жигулі…
- В мене є червоні конверси.

VI.

- Давай домовимося: я кидаю нюхати кокаїн, а ти - курити траву.
- Юрчику, ти не нюхаєш кокаїн.
- Але ти куриш траву.

VII.

Мій прокинувся. Він не любить тебе чомусь. Мені байдуже. Ми ж з тобою не голі.

Мої

І.

Пам‘ятаєш як ми сиділи у Кубі? Ми були втрьох – я, ти та мій – вкутані у теплі ковдри посередині цього ресторану. Справа грав Дніпро, з неба падав дощ, а пісок був розпечений та масний. На столі стояло багато пляшок з-під вина, маленька гірка недопалків та сині пачки з сиґарет. Ми були п‘яні, але нас тримало разом щось надзвичайне. Пізніше прийшли не-мій та вона. З ними мені було нудно – не так як з тобою, тому що ти мала біле обличчя та прозорі очі. Інколи я захлинався у них, щоб побачити те, що відбувається з нами – я нічого не бачив та не розумів.

ІІ.

Тоді мені захотілося поцілувати вас обох. Я простяг свою руку до твого коліна та тихо поросив тебе поцілувати мене. Ти подивилася на мене своїми прозорими очима, які опісля заплющила, та відкрила розпеченого рота з якого повилазило фавни. Суміш на кілька секунд, коли я почав відчувати люту ненависть справа – не від Дніпра, а від мого. Я різко повернувся та почав цілувати мого. Він вів та був чоловіком, коли я був жінкою, яка тішиться з того, що відбувається. Я його не збуджував – його збуджували лише шльондри. Я помирав від його запаху.

ІІІ.

Твої груди терлися об мої плечі, коли руки мого гралися з твоїми грудьми. Ти ніколи не ревнувала мене до нього. Тому влізла.

IV.

Через кілька хвилин мені стало нудно. Я повернувся, щоб подивитися на Дніпро, який грав. Я зник так, як зник мій у твоїх прозорих очах.

V.

Не-мій та вона сиділа навпроти та дивилися на все це. Вона була трохи вродлива, як для такої кобилячої пики, як у неї. Я її люто ненавидів за те, що вона зробила з нами. Не-мій також ненавидів її, але сидів поруч та завжди слухав її. Я став нудним для неї через рік. Вона стала нудною для не-мого набагато швидше. Цікаво, чому вони так дивилися на нас тоді?

VI.

А наступного дня на шпальтах жовтої преси могли з‘явитися наші знімки – ти ж-бо відома фотоґрафка, а мій – відомий ґітарист. Я поталанило менше – я просто живу.

VII.

А якби наші зображення з‘явилися по центральному телебаченні, я б став відомістю. Відомістю – перекрикуванням авт на паркувальннях. Але – нас не зняв ні папараці, ні місцевий телеканал.

Місця

І.

У мене особливі стосунки із пабом “Опера”. У ньому я завжди згадую його – його шизофренічну харизму та меланхолійний голос, що проливається з усіх щілин його голови. Мені не холодно – мені страшно. Пальці терпнуть, а рука не може поворухнутися. Я його хочу. А він мене – ні. Він мені довіряє. А я його хочу.

ІІ.

У мене особливі стосунки з кнайп-клубом “Купідон”. У ньому я завжди згадую її. Згадую її такою, якою вона була ще тільки рік тому – тоді, коли ми вперше зустрілися. Тоді, коли ми вперше побачили. Тоді, коли я був успішним. Тоді, доколи не з‘явився він, успішніший. Тоді, коли я перестав бути успішним. Тоді, коли я зненавидів тебе.

ІІІ.

У мене особливі стосунки з “Чорним Апельсином”. У ньому я завжди проводжу час сам зі собою. Розмовляю на різних мовах, які переплітаються, утворюючи різнокольорові мозаїки зі скла. Тоді я відчуваю неповторну ароматизацію світла – воно пахне димом, кавою та віскі. Віскі пахне гнилими яблуками. Гнилі яблука нагадують дитинство. У них немає запаху.

IV.

Things are not what they seem3

V.

Окрім місць є ще речі, які створюють ефемерну конструкцію у твоїй голові, що змушує тебе порозумітися із самим собою. З самим собою важко розуміти хоча б тільки тому, що ці ефемерні конструкції стають етерним та навіть інколи починають танути у тебе на очах, які дивляться у середину твоєї голови.

VІ.

У мене особливі стосунки з тобою. У тобі я завжди відчуваю задуху.

VІІ.

У мене особливі стосунки з моїм. У ньому я завжди відчуваю.

Медитація

Я більше ніколи не хочу вживати алкоголю. Я більше ніколи не хочу робити цього, бо все одно ж я не нап‘юся, не підхоплю загальної хвилі та перестану орієнтуватися у тих електромагнітних хвилях, що мали б літати у повітрі. Істерики також не було ніколи – вона просто жила своїм власним життям, яке закінчувалося дуже швидко – навіть швидше за політ метелика, що влетів у кватирку та летить на свічку. (Ми зажди гасили свічки, тому що знали, що ті нічні метелики, які залітають через кватирку неодмінно полетять на світло, щоб згоріти у ньому. Нам було сумно через мертвих метеликів.) Просто інколи траплялося так, що з‘являлося надзвичайно дивне почуття недовершеності усього, що відбувалося навкруги нас. Візерунки на асфальті перестали нести реконструктивну функцію, тому що ми більше ніколи не зможе розгадати чиї сліди залишилися на ньому, коли він був розпечений, чорний неначе земля після дощу, палахкотів парою, що швидко бігла знизу догори. Він бував у ті моменти надзвичайний та завжди всотував у себе усю історію, що відбувалася у місті, селі, маґістралі чи деінде, де тільки можна було РОЗВІЯТИСЯ перманентному, я б навіть сказав автентичному, смороді індустріяльного міста. Нічого більше не буде у такі моменти, тому що ми більше не зможемо годинами, добами, тижнями, місяцями та миттєвостям (бо насправді миттєвість найдовша з усіх) сидіти на сходах до старого дідугана, який бачив усе (коли ми рахували століття – він миготів віями), щоб споглядати кола, що одноманітно та монотонно розходяться по всьому тілу. Нам ставало тоді надзвичайно, бо ми могли нарахувати до мільйона кіл, що йдуть від маленького кільчика з вказівного пальця твоєї руки, котрий впав у цю теплу воду, що парує вночі. Хвилі від моторних човнів розходяться в усі боки, але не так як кола – кола циклічні, а хвилі боляче б‘ються.

Майже

І.

Тепер я знаю, як це – бути митцем. Це коли в тебе немає ні грошей, ні людей в яких ти б міг позичити, коли ти палиш сиґарети “Бонд” та маєш надію на те, що зовсім швидко до тебе прилетить янгол. Але коли він прилітає тобі не стає краще – ти сваришся з янголом, він не дає тобі грошей і ти навіть не можеш знайти скотч, щоб заклеїти останні, порвані дві гривні. Дуже швидко це починає набридати, а ти, знайшовши дріб‘язок у найнезвичніших місцях, їдеш на зустріч зі своїми знайомими – штибу, також митцями – і розумієш по дорозі те, що вони ненавидять тебе так само, як і ти янгола після сварки. Єдина різниця полягає у тому, що твоя ненависть до янгола етерна, а їхня до тебе – більш ніж перманентна. По дорозі тобі сумно – ніхто не відповідає, але ти також мовчиш, прихиливши голову до холодного шкла, по якому стікають краплі занадто холодного, як для літа, дощу. Ти маєш бути вдома не пізніше другої ночі, бо янгол сказав, що йому все набридло і ти будеш змушений піти – він більше не може. І навіть не слухає твої розповіді твоїх знайомих-митців, на зустріч до яких ти їдеш, зібравши останні сім гривень до купи. Ти маєш тільки одне уявлення про своє місцеперебування – десь поміж цирком та станцією метра Університет. В той час, коли маєш бути на Арсенальній. А тоді, ти вже розумієш, що янгол дійсно вижене тебе як собаку, що не слухається свого власника. Ти думаєш про те, що з завтрашнього дня ти сидітимеш вдома, писати статті до видання для педофілів та дівчаток дванадцяти років. Тобі хочеться, щоб янгол вибачив тебе та складав свої крила під японське ска. Тоді ти лягатимеш біля нього на його груди, щоб зігрітися від дощу. Але ні – ти їдеш в метрі, а янгол сидить вдома і вже не пише, і не телефонує протягом багатьох хвилин, що розтікаються по неголеному обличчю. Ще тебе заспокоює думка, що тобі вже час помиритися з нею – дівчинкою, яка зіпсувала тобі усе життя, але волі в би бути з якою, не дивлячись на все, бо вона з‘явилася задовго до янгола. І саме вона підпалила дерев‘яний міст поміж вашими містами, які нагадують серпанок на нічному подвір‘ї з твоїх ще-юнацьких спогадів, що залишилися все на тому ж містку. Мабуть, вся емоційність та іронічність цієї зустрічі вбачається в тому, що янгола й тебе познайомила саме вона. Тоді ти мав сидіти для янгола вірші, коли янгол писав би для себе м‘юзику. Але не так сталося, як гадалося – вона пішла, а він перетворився на твого янгола з теплою шкірою, смачною на доторк.

ІІ.

Краще вже напитися, щоб не відчувати напруги, яка існує усюди, куди б ти не повернув свою голову. Коли болить усе твоє тіло ти починаєш усвідомлювати те, що вчора трапилося, трапилося з однієї найважливішої причини, яка несе нас до існування десь там. Ти сидиш собі під срібним монітором чужої квартири і не можеш нічого зробити, бо янгол прогнав тебе, коли ти прийшов зранку, хоча мав би гріти його зліва. Там, де не ростуть крила. (Крила ростуть з дупи.) Можливо, тобі просто було потрібно назавжди здихатися янгола, хоча, насправді, це янгол здихався тебе. Без сліз, пісень на прощавання та польоту на янгольських авіялініях. Ось так ти і йдеш: береш свої валізи, що стоять під дверима в коридорі, залишаєш ввімкненим світло для цієї суки, як акт помсти за вигнання з Раю, та тихо ідеш собі нічною вулицею, коли тобі страшенно хочеться пити та курити. Тоді починаєш згадувати пісні з концерту та повільно наспівувати їх самому собі. Але, через кілька годин сидіння на березі річки, ти розумієш, що вже все. Вже все. Все, і всьо.

ІІІ.

І тоді ти починаєш сумувати за янголом та каятися у своїх гріхах, хоча вже нічого не зміниш – ні у собі, ні в ньому. Він просто був для тебе найвродливішим: трохи вищим за тебе, з надзвичайними очима, що поїдали тебе зсередини, посмішкою, яка могла бути тільки в нього, і тим поглядом, що, здається, живе у твоєму нутрі вже стільки тисячоліть. Він молодший за тебе, він має бути молодшим за тебе. І янголом називаєш його тільки ти. І то про себе, бо розумієш, що він далеко не янгол. Він просто відомий ґітарист, який їздить по всій країні з відомим гуртом (корів?), коли ти сидиш вдома та зраджуєш йому сам зі собою. Поїдаєш все, що він наготував для тебе, а потім витрачаєш усі гроші, якими мав би заплатити за квартиру. Тобі байдуже тобі, бо янгол полетів - бо твій янгол полетів - і повернеться зовсім скоро. Тому ти спрагло поїдаєш усі шматки свободи, що оточували тебе колись у цьому житті.

IV.

А коли він повертається, то починаються нікому не потрібні скандали, які ти намагаєшся пережити у швидкому ритмі. Роблячи вигляд, що все добре, що ти його любиш. І таке інше. Хоча любиш ти тільки її. Бо вона була завжди найпрекрасніша. А він – просто янгол. Хоча, коли тебе вижене янгол ти підеш зовсім не до неї. А до тих, кого ще зранку просто називав товаришами, хоча насправді знав, що вони всі тебе люто ненавидять. Ненавидять сильніше за все те, що могло б відбуватися раніше. Тобі починає ставати байдуже на все – ти можеш просто сидіти під срібним монітором, притуливши ноги до голови, відчуваючи, як килим коле тобі спину, як грають протяги, як у Вишневому біжать потяги. Той, хто тебе приютить, буде вже давно спати, коли ти будеш до сих пір сидіти та думати про янгола. Про те, боже, який він був надзвичайний. І як ти його хотів. Як ти хотів його всього. Всі шматочки його тіла тобі хотілося зібрати по-швидше. Так швидко, як тільки можна. Швидкість набирає своїх обертів тільки ближче до світанку, коли ти чуєш, як хтось хропить, а тобі хочеться покласти голову на його волохаті груди, що зовсім тихо-тихо (аби тільки не розбудити тебе) підіймаються вгору, а потім опускаються вниз. Ти відчуваєш запах м‘яти, неначе з махіто, і ти його починаєш навіть трошки кохати. Але ці спогади прийдуть тобі у голову тільки пізніше. Тоді, коли ти зрозумієш, що сонце вже високо, а ти сидиш під срібним монітором, дивлячись у різнокольорові, профілактичні смуги понеділка.

V.

Наступного ранку ти прокинешся у чужій квартирі о півдні, коли в тебе нестерпно затерпне спина і захочеться їсти. Коли квартира буде наповнена усіма знайомими тієї людини, яка надала тобі притулок, а ти будеш швидко бігати по квартирі, шукаючи свої джинси та футболку. Шкарпетки знайти неможливо. Ти будеш думати про те, що янгол, мабуть, зараз біля моря. Ти потелефонуєш їй, коли вона скаже, що фотоґрафує дельфінів у Норвезькому морі. Ти потелефонуєш янголу, а він буде скидати виклики. Потім ти потиснеш усім руки та підеш. Підеш до янгола. Будеш сидіти під дверима та скиглити, битися в істериці та каятися в усіх гріхах.

VI.

А на наступний день янгол тебе пустить до квартири та вибачить.

VII.

А ще через день повернеться фотоґрафка і ти поїдеш до неї, зібравши власні речі у великі валізи. Головне, не забудь поцілувати янгола на прощання.

Миттєвості

І.

Алкоголізм руйнує мистецькі серця, які й так вже давно засмерділися під безвилазними машкарами ненависті та істерики.

ІІ.

Місто переповнене сиґаретним димом та нами. Ми гуляємо містом, зазираючи у його душу. Ми чуємо голоси у голові та розмовляємо з ними. Ми не маємо голосу, але не встидаємося співати навсеприлюдно.

ІІІ.

Ґенеруємо самі себе по кілька годин на день, аби тільки уникнути тієї деґрадації, що заполонило наші серця у ті хвилини. Розпечене сонце і купа пива. Палкі обійми води, які палахкотять на сонці – а я сиджу собі сам, одночасно знаходячись з усіма. Надзвичайне почуття, до якого вводять алкоголь та дешеві аромати жінок та чоловіків, яких ти всіх знаєш давно. Ти навіть не п‘яний – ти більш ніж п‘яний. Ти переживаєш той стан, коли стираються усі межі та розмежування поміж тобою та світом, у якому ти живеш. Ти намагаєшся підхопити хвилю усіх, але коли це не вдається – залишаєшся на своїй, давно налагодженій та працюючій ідеально вже стільки років, які ти переживаєш сам у собі, розуміючи, що це є недобре, але так необхідно та надзвичайно.

IV.

У тижні сім днів, які розподілені на хвилини. Годин не існує : години – це сублімація миттєвостей, які заполоняють із середини. Ти наповнений тільки тоді, коли кожна з митей існує окремо від тебе. Ти відчуваєш їх повністю і це надзвичайно.

V.

Нічне місто, що наповнене вогнями, палахкотить різнокольоровими сонцями з кожного неба, що оточує його.

VI.

Всі ви мене покидали – і тільки воно завжди поруч. Мій – тепер вже не мій. Вона – а що вона? Ти – тебе нема, як, до речі, і тебе, і тебе, і не-мого і самого себе я також не відчуваю. Ось така фігня. Я покинутий навіть сам собою.

V.

Коли ти сам – то ти найкрасивіший, найвродливіший та найгарніший. Як і все навкруги. Ти розумієш, що час закінчувати. Закінчується сьомий день.

VI.

Ось так роблю і я : встаю з цього непотрібного мені місця біля води і йду туди, куди мене ведуть мрії.

VII.

Слідуйте за мріями – все інше неварте уваги.