Archive for the 'вірші' Category
Порція віршів
Норвезьке Море
Засмоктані надії у океан залили
Засмоктані надії зсередини спалили…
Ти перетвориш море в розпечене насіння
І зрощена водою зростеш в моєму тілі
Засмоктані надії…
Засмоктані надії…
Ти доторкнись рукою до свойого обличчя
Воно все в хризантемах уквітчане й кличе
Тебе до Скандинавії, де зароїлись дії
В навіяних ілюзіях перемикають мрії
Засмоктані надії…
Засмоктані надії…
Перетинаєш полюс у потязі із Осло
В навіяних ілюзіях здається, що доросла
Тікаєш від Європи на айсбергах у море
Тікаєш так далеко, що нібито таку й треба
Замішуєш насіння, що проросло крізь мене
Зливаєш в філіжанку та п‘єш, щоби зігритись
А може так і треба? А може так і треба?
А може так і треба? А може так і треба?
. . . и Т
Зачовгана дорога в нікуди
По ній йдемо та тихо плачемо
Зі мною йдеш під руку ти –
для мене має це велике значення.
І лежачи десь мовчки у траві
Ми загубили відображення
Телеекранів, бо там, де є ти,
Згасає навіть телебачення.
Я цілувався із натхнення,
Ти ототожнюєшся з ним.
І шкіра твоя – це варення,
Що зварене з найкращих полуниць.
Забита повністю маршрутка,
Везе мене кудись перепочить.
Я намагаюся триматиcь тебе,
Бо нам лишилася сама лише мить.
Переживемо кожен день
по сто разів, бо він останній.
Й тихо їдемо в таксі
У цьому вихорі чекання.
Та захід сонця підведе
Мені він зраджує щораз
Я вбережу від темряви,
Тебе люба, хоча б раз.
Все це безглуздо та на зло
Та все повторюється знов…
(у голові)
(у голові)
Та більш не буде жодних снів,
Сни — це солов’їний спів.
(у голові)
(у голові)
Закриєш очі назавжди,
Я буду поруч, коли зникнеш ти
(у голові)
(у голові)
Я плачу без змістовних слів
Тебе мій друже убив СНІД…
Обгорілі Крила
Ти тримаєш за ноги
До гори головою,
Розпечене сонце,
Що наїлось собою.
Витираєш долоні
Об плечі коханця,
Який стоїть поруч
Із сіллю у ранці.
Витираєш помаду,
Зітерту в цілунках,
Ковтаєш вина,
Запалюєш люльку.
Сідаєш на берег,
Та дістаєш вудку
Та ловиш на сонце
Розчинену думку.
Ти тримаєш за ноги,
До гори головою
Знебарвлений смуток,
Що нажерся тобою.
Сновиддя
Граціозно ідеш по стелі,
Доторкаєшся повільно до сонця.
Перетворюєшся на повітря,
Вилітаєш у світ крізь віконце.
Перетворюєш смуток на щастя,
Заплітаєш проміння в волосся.
Сновидіння, неначе богиня,
Із тобою зустрітись вдалося.
Потім падаєш з стелі на ліжко,
Спать лягаєш повільно із сонцем
Поглинаюсь повільно в сновиддя,
Перестрітить з тобою вдалося.
Метаморфози
Мій янгол-охоронець,
Що має білі крила
(кумедний такий хлопець),
тиняється без діла.
Збирає логогрифи,
Фотографує очі
Удень дівчат та хлопців,
Удень рахує ночі.
А потім проявляє
Найцікавіші знімки,
Опісля з них збирає
Пап’є-маше та сімки.
Проковтнуті надії
Повилізали з нього.
У відчаї страшному
Тікає янгол в гори.
Мій янгол охоронець,
Що має сірі крила,
Засмучений від страху,
Збирає мертві квіти.
А потім їх складає
В кашкет старого дідька,
Та з них порозросталась
Загублена четвірка.
Додати янгол хоче
Есенцію хвилини
Із запахом загубленої
У ночі надії.
Але безрезультатно:
Він полишає гори
Засмічений кульгає
У день страшного шторму.
Мій янгол охоронець,
Що має чорні крила,
Саджає коноплю
У голову без тіла.
А потім він сплюндрує
Покоцані четвірки,
І спалить у вогні
Замурзані ним сімки.
А потім ляже тихо
На берег океану
Вода його з’їдатиме,
Як тіло супостату.
Мій янгол охоронець,
Який шукає крила,
Й загублені надії,
Та нездійснені мрії.
Збирає свої сльози
До картузові дідька,
А потім виливає
У море сльози тихо.
І очі позникали,
А німб схожий на роги.
Сидить й ридає янгол
У пилу на дорозі…
Рим-бри
Рим-бри
(римовані верлібри)
1. Ентузіазм
Ворона померла дуже швидко без жодного крику
Летіла вниз, секунду тому трималася пазуром за стріху
Перегорталася в саботажі, мерехтіла одну/соту мілі-секунди
Стала орнаментом у татуажі, не думала про славу, думки не минути.
2. Захоплення
Маленький паросток пробивається до сонця крізь асфальт
Посеред зачовгано-запиленої траси Одеса-Київ уночі
Велика жлобська машина переїхала його. без зонтів
Почнеться для нього сезон дощів, коли паросток буде рости.
3. Надія
Я маю надію, кричу ДОПОМОЖИ
Я маю надію, кричу БЛЯДЬ, ЙДИ ДО ПИЗДИ
Я маю надію, кричу БЛЯДЬ, ЗАКРИЧИ
Я маю надію, кричу Я — ЦЕ НЕ ТИ
МЕЙОнеЗ
МЕЙОнеЗ
Мені почалося здаватися, Що я тихо лежу та зникаю,
перетворюю гамети у те у що й не знаю
Мене смикає щораз із перверзії в натхнення
Перетинаю кордони, що зародилися у голові й б‘ють,
б‘ють, б‘ють, блять… б‘ють мене в долоні.
Я граюся із самим собою у хованки,
Ховаюся у шматках свого тіла й кохаюся
Із сонячним променем, що зароджується
У метаморфозі мого існування.
Зникаючи надії перегорнули сторінки
Інстинктивного перехоплення наркотичного марення
Сповзаючи з ліжка на підлоги щоночі
Захоплюю з собою сутінки, які гніздяться десь вище ніж тут,
А потім залітаю на шафу, звідки спостерігаю за повнолунням
Після того, чомусь, стаю схожим на інтерпретатора
Самого себе для навколишнього середовища.
Мейоз мого тіла переходить у миготіння
Мінливість клітин й мозку стають занадто сильним
Перетворюють мене у інстинктивні мутації,
З‘являється третє око, сьомий палець, тридцять треті зуби.
Я перестаю бути схожим на самого себе,
А тільки на якихось ублюдків, які намагаються імітувати
Усе, що їх оточують.
Вони одягають на свої дупи машкари і кажуть усім, що то є їхні обличчя.
Мені здається, що для них нічого не варте уваги, а тільки те кляте наслідування свого стотридцятитрьоххвилинного бога.
О, боже…
