Аматорське кіно

Холодні скроні я маю та хочу,
щоб жінка кохалася з ним обережно.
В страшенному трафіку - рухи-секунди
скидаються більше на доторк омани.

- Ти бачив, як небо не схоже на тебе?
- Ні, я не бачив. Не те мав на увазі.
- Скоріше за все, воно і не треба.
- Я був сильно вражений, коли мацав руками.
- А думаєш думка - така, яка мусить?
- Вона має бути такою, як треба.
- А я була в Києві, гуляла у центрі.
Я маю сказати у вас холодно, друже.

І склалося враження, що сам із собою…
Питаюсь у когось : який в тебе настрій.
а він чи вона мовчить та не чує,
як небо - прозоре та схоже на казку.

І знову веду діалоги із кимось,
на іншім кінці немає ні звуку.
Я буду робити це, бо мені оце треба.
Головне не забути, що відповідь буде.

Ми перетворюємо нерви у іграшки.
Він іритує мене до неможливого.
Як запхати очі, щоб не бачили,
Як згасає небо від супротивного.

Тікають звірі з міста лабіринтами,
Злітають хворі зорі понад голови.
Ховають люди свої іграшки :
Він дратує усіх… Так неможливо ВЖЕ!

Зроби щось! – розрізай…
Злий моє серце у водограй.
Я буду думати і міряти
Так холодно… дихати… мені…

Ні…
Ні…

Дві матері впали з мосту у річку.
Дивні тварини заповзли у чухлі
Старого норвежця. Читали там казки
Ненародженим дітям, що переродяться.

Й сім тисяч годин тому з‘явилися руки,
Що хотіли хапати ніс за волосся.
Ну а може, ще й сонце перетворює ігри
У ігри із самими собою.

Переріж
Убери
Поцілуй
Обніми
Виймай
Ина… на… на…

Течія несла обличчя й машкари.
Комахи танцювали колокрути навколо.
У пательнях шкварчала яєчня та сала.
Мене називали скаженим та хворим.

Простягала руки до світла.
Сонце спалює гори.
Ми закінчили дихати.
Один мільйон сто вісімнадцять тисяч сто тридцять три видихи…