Аматорське кіно

Track 8 – Янголи… посміхаються? 0:41

У неї було порушене дихання у клітинах. Просто увесь вільний час вона перебувала десь поблизу Юпітера, залишаючись ногами на Землі. Там, вона казала, живуть янголи із чорними крилами.
Їхні крила були чорним, бо, коли янголи літали поблизу сонця, на крильця сідали кіптява. Санта Марія дивилася на них та посміхалася. А потім поверталася на Землю.
Великий чорний собака бігав за своїм хвостом. Санта Марія ставала сумною, коли бачила це. Бо здавалося, що це не пес, а її життя бігає за цих кудлатим кінцем. Вона повільно малювала чорної ручкою на шматку паперу у клітинку. Повільно виводила очі надто сонної дівчинки. Паралельно із цим, слухала Надто Сонну.
У неї страшенно боліло праве плече, а на очах висковзували сльози. Її не хотілося сидіти разом із Глібом на асфальті посеред якогось покинутого парку. Хотілося бути поруч із Юрком.

Спогади…
На вулиці стояв травень. Самий його початок. Вона іде під руку із хлопцем, коли над ним нависають рожеві сакури.

— Ми ніколи не повернемося додому. Ми завжди будемо блукати. Блукати у житті, поглинаючи все навкруги. Ми будемо шукати!
О Господи, ШУКАЙ ВЖЕ!
Ми вже давно змарнували все навкруги та попсували свою карму до пиздеців. А потім ми б могли лежати на ліжку та скиглити: „Чому в мене болить живіт???”.
А потім ми могли б піти гуляти по місту, вже забувши про свої попередні проблеми. Просто гуляти по Львову та відчувати Галичину, бо, о Боже, це як медитативний подих цивілізації у наші макітри – нам ніколи не зрозуміти. Мені не намалювати жодної картини, а йому не послухати музики та не скласти наступний звіт. Нам взагалі не варто бути поруч. Ми сліпнемо…
Стоїмо на роздоріжжі – де всі мірки – це секс із особою своєї статті.
Потім бути все життя вільним, не мати багато грошей, але мати улюблену професію. БУТИ РЕЖИСЕРОМ.
Чи піти туди, куди нас забгають батьки, одружитися, народити двійню й тихо помирати від депресії. Ми повільно будемо кричати у своїй голові та матюкатися, бо матюки найяскравіше передають емоції.
І помремо ми в один день, але з різними коханцями. Через десять років подружжя ми будемо зраджувати – ми зраджуватимемо самі собі зі своїми руками, які ми будемо поміщати до рота.
Десь…
Я знаю, як відчаятися остаточно…
(кричить)
А ще мені потрібен дощ…

Тут все смердить сексом. Сексом та нею. Хоча запах Санта Марії відчувається сильніше. Вона (засмучена?) сидить на пiдвiконi та палить. Періодично дивиться на Буду та думає.
Він їй каже голосом Гліба:

„Я граю у дурнуваті ігри на шахівниці, які колись склав для тебе. Паралельно із цим слухаю Катю Чіллі та граю в боулінг. Дивлюся на сходи до неба. Колись одна із сходинок зламається й всі почнуть падати додолу, співаючи солодко-гірку пісню, яку написав хтось впавши. Дивлюся на долоні міста – бачу на них стигмати. На моїх долонях ростуть дві бородавки, як нещасна згадка про все погане. Міксоматозом й не пахне – в мене інші психічні розлади…

Я був занадто втомлений, щоб просуватися далі. Мені захотілося впасти десь посеред тієї клятої площі, дістати подушку із моєї сумки та просто заснути непробудним сном хоча б на сто тридцять три хвилини. Потім можна було б підвестися та почати просуватися далі, але нажаль нічого не вийшло…

Сонце…
Я намагаюся дивитися на нього та вбирати в себе. Останнім часом я тільки й роблю те, що спостерігаю за всіма, а відтак здається, що інстинктивне відображення дійсності, що має жити десь усередині мене, згасає.
Відтепер буду егоїстичним стервом, хоча ця риса й так вже присутня усередині мене.
Сповзаю униз – по дорозі, по сходах, по ескалаторах… Передчасна зміна позицій, так казала мені Мариська, змушується з багном.

Останній три хвилин намагаюся уявити собі сходинки до твоєї голови, щоб залізати туди знов і знов. Останнім часом, вже нічого не потрібно для того, щоб вдавати з себе збоченця. Просто всі навколо до такої міри збочені, що всі мої перверзії стають схожими на дитячу гру.
Я є постійним головкомандуючим генералом-маршалом Державної Служби України в комітеті по питанням уникання конфліктів в голові самого себе міжнародного характеру.”

Санта Марії байдуже, вона сидить на підвіконні та палить. Періодично дивиться на Будду.

Track 9 – крик

Машина їхала вже по звичному для Києва вранішньому тумані. За водія в нас була Коді, яка водила цю орендовану машину із страшенним відчаєм. Радував лише сам факт поїздки.
Повільні пробки Подолу вже були не такими нудними і вже думки сум-відчай-надія-о,боже,щоробити? Не з‘являлися на вулиці Гоголівській. Ми не їхали на лівий берег, бо майже ніколи там не бували та боялися заблукати. Ми пили каву з термосів, знущалися з усіх мов світу та, мабуть, захворіємо від навстіж відкритих вікон – але це вже буде опісля Повітря зранку було вже холодним та обпалювало легені та горло. Ми ще довго виділи на лавах посеред невідомого парку та повільно хекали на долоні один одного. Гралися в слоників та розповідали короткі та хтиві анекдоти. Закривали обличчя руками, щоб не випустити щастя назовні.
Курили занадто багато, як на нас, кидали недопалки у смітник, який стояв навпроти…
Вія сказала:
- У мене з‘явилася геніальна ідея!
Ми всі почали сміятися, бо, здавалося, що всі ідеї Вії були геніальними у той чи іншій мірі.
- Я хочу провести перформанс! Значить так, являйте! На сцені у півколі сидить десять осіб. Перша та остання людина мають бути дівчатами. Так от, значить, дістає одна яблуко та відкушує. А потім передає його по колу. Остання людина, якій дістався огризок, кидає його в залу. Те саме відбувається й з другим яблуком. Потім на сцену виносять старий шиплячий радянський телевізор, вентилятор та два мікрофони на стійках. Одна дівчина підходить до вентилятора, а друга до мікрофона, і починають, відповідно, кидати пелюстки на вітер та волати без зупинки blah-blah-blah в мікрофон. Тут, значить, на сцену виходжу я та заладжу на телевізор. Стою спиною до зала. Читаю вірш. Перший раз дуже швидко та нерозбірливо, майже істерично, перекрикуючи blah-blah-blah. Другий раз повільніше, але не менш емоційно. І втретє, повільно голосно та виразно. Коли я закінчу, то хтось має витягти шнур з розгалуджувача. Функція інших восьми осіб дуже важлива, але невизначена.

1 comment

Якось так несподівано і дуже боляче трапився нервовий зрив.
Проста фраза format D: знищила половину души. Проста фраза, генерована чорт-знає-якою програмою, знищила нариси останніх трьох років…

Вона лежала на ліжку, коли прокинулася. На неї це було не схоже. Це не було схоже навіть на її квартиру. Вона просто лежала та дивилася на облущену стелю, яка місцями нагадувала мапу лімфовузлів людини.
Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.
Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…
„Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, - читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.
- бо ВОНА дійсно хвора.
Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.
Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.
Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.
Все це Вія дізналася від Світланки. Божевільної, яка лежала у палаті № 16, якраз навпроти неї. Схиб Світланки полягав у тому, що вона мала занадто неординарне мислення. Одного разу вона закохалася у сусіднього хлопчика. (Варто зазначити, що все дійство відбувалося у Львові, неподалік від Тарасового гаю.) В зв‘язку із тим, що її сім‘я дружила із сім‘єю того хлопця, то Світланка так нормально спілкувалася із ним. Одного разу вночі вона вирішила залізти до нього через квартирку, а щоб дібратися до вікна Світланка рішила скористатися мотузкою для сушіння одягу. Тож взяла у ванній чотири прищіпки й причепила своє волосся за цю саму мотузку. Міцно вхопила за неї й почала пересуватися. Долізла десь до середини, аж тут одна із причіпок відірвалася й Світланка ненароком подивилася вниз.
Подивилася й зрозуміла, що влізла у таке гімно… Повертатися чи продовжувати повзти було страшно, тому вона не знайшла нічого ліпшого, як просто завмерти посередині. Наступного ранку її мама вийшла на балкон випити кави із сигареткою й побачила свою любу доцю, причеплену волоссям до мотузки. Пожежники зняли Світланку, а потім порадили мамі лікувати свою доньку. Мама сприйняла їхні слова серйозно. І ось Світланка тут.
Вона продовжувала історію для Вії по цьому загадковому місцю. По огорожі біля них пройшов якийсь огрядний чоловік і впав, не зробивши й кілька кроків. Вія вже була думала підбігти допомогти, коли Світланка спинила її. Виявилося, що цей чоловік колись працював у цирку. Він, разом із дружиною, були канатохідцями. Були відомі на всю Україну виступали майже всюди в СНД. Аж раптом одного разу Антон (а так його звали) не репетирував свій номер і не побачив, як його дружина цілується із факіром десь там у цирку (чи то за лаштунками, чи прямо у залі, - незрозуміло) й упав з тросу. Відтоді Антон не може зробити й кілька кроків, аби не спасти.
— А ще, - кажу Світланка, - бачиш оту дівчину, яка сидить на лавці. Так то взагалі унікум! Одного разу Марічка пішла гуляти по Києву із своєю ліпшою подругою. Гуляли вони значить по набережній, сміялися, раділи й тут раптом ліпша подруга Марічки каже : а давай заліземо на верх пішохідного мосту? Марічка, ясен пень, не хотіла показувати свій страх, й тому погодилася. Отже лізуть вони лізуть й нарешті опинилися на самому верху. Почали фотографувати усю красу на мобільний телефон. Врешті-решт, ну розумієш, набридло їм це. Подруга Марічки злізла, а Марічка зрозуміла, шо всьо - канєц… Так і застрягла. Тож і поклали її на першому поверсі, бо там не так високо.
Світланка продовжувала розповіді. Тут у нас є один буйний. Так він у карцері сидить. Просто одного разу надивився мультиків, чи ще якоїсь там фігні, й вирішив, що можна залізти на хмари. Тож одного зимного ранку він узяв драбину й довгу мотузку й приперся на Арсенальну (бо йому здавалося, що там найвище). Спочатку поставив драбину перед метро, заліз на неї та почав кидати мотузку, але після того, як нічого не вийшло вирішив залізти кудись на інше підвищення. Аж раптом біля нього зупинився автобус й він, не довго думаючи, забрався на нього (цікаво, а куди дивилися контролери, водій й кондуктор?). В результаті цілий день прокатався на автобусі із драбиною та мотузкою, поки добрі дяді-міліціонери не зняли його й не відправили до нас. Але, лежачи у палаті № 28, він продовжував свої спроби забратися на небо. Чи через вікно почне кидати мотузку, то просто бігає й голосить, що дайте мені ґвинтокрил й він полетить кататися на хмаринках (а ти не знала, що у нас тут є гелікоптери? Просто до нас кожної неділі рівно о восьмій ранку привозять Бреда Піта – кожен раз із новим обличчям, після пластичної операції - він також у нас лікується!). Тож вирішили посадити його до карцеру, який знаходиться на останньому поверсі.
Потім Світланка повела Вію до своєї подруги Люди. Виявилося, що та теж передивилася шкідливих мультфільмів та почала майструвати такі собі ціп‘якові пастки.
— Дивіться, дивіться! – почала вона галасувати, коли побачила Вію й Світланку, й підштовхнула нехитру конструкцію з доміно. Кості побігли, рушачи кожна наступну, а Світланка з Вією побігли за ними, щоб подивитися, що ж буде. Конструкція йшла на кухню, де щось пішло не так й чомусь впала бляшанка з гасом. З неї тихенько почала крапати рідина на газову плиту. Аж раптом зчинилася пожежа. Світланка з Вією побігли на дах, щоб врятуватися.
Там було маленьке вентиляційне вікно крізь яке можна було побачити карцер. Бідний дядя, почувши запах паленого, почав бігати по карцеру й зривати м‘яку оббивку (як йому це вдалося?). А потім сів посередині кімнати й почав відчайдушно ридати, бо виявилася, що ТУТ НЕМАЄ ДВЕРЕЙ. Вія з Світланкою дивилися за цим усім, коли вогонь почав підбігати до них. Коли з неба прилетів справжнісінький Бред Піт й врятував Вію.

— Й насниться ж!

No comments

Кіліманджаро

Track 1 – Коді (Come on Die Young) 3:13

(Початок треку 1)

Дивно, але з нашої зустрічі з Коді пройшло менше двох діб, а вона вже живе у мене. Каже, що тимчасово. Поки не поїде до Кракова. Я намагалася зрозуміти, коли вона це зробить, але нічого не дізналася. Як й не змогла зрозуміти, що вона, дитина скандинавських гір, забула в Україні. Просто запитання не були задані мною й роз‘яснені нею. Я знала тільки дві речі про неї: вона тільки недавно повернулася з Московії, де провела півтора місяці.
А що, я не скаржуся : вона готує їсти, прибирає, ще й ходить у крамницю. З кожним днем нам ставало веселіше, ми починали розмовляти (о, Боже! Невже?)
Я не їм м‘яса. Коли вона дізналася, то була здивована. Клала білок до борщу у вигляді квасолі та парила сою у великій каструлі. Її задовольняло усе. Коді ніколи не скаржилася та не злилася. Вона не показувала жодних емоцій та ніколи не виказувала себе. Не заважала, коли я працювала. Вона навіть слухала українську музику.
Здавалося б : no problems — але це починало дратувати.

Зранку я прокинулася із дурним сном у голові. Мені снився київський метрополітен і чомусь одна однокласниця, яку я бачила рідше інших із часу випуску.
Мені наснилося, що ми граємо у собачку морквою із двома биками. Коли біготня кінчалася ми відносили морквину до продавця газет.
Після трьох виграшів ми вийшли з метрополітену й зразу опинилися у засніженому Львові. Біля виходу сиділи люди на асфальті у колі та розмовляли.
Я сів у коло поміж Юлею Міщенко та, борони Боже, Поваляєвою. Тут хтось каже: „Дорогі телеглядачі. Останнім часом трапилося дуже багато цікавого. Навіть хтось спробував жити віртуально. Розповіси, Вія?” – і дивиться на мене якось так зіщурливо. Я підводжуся та йду проводжати Міщенко додому.
По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки.
Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може ще якось стрінемося.”
Я повертаюся та йду , дістаючи цигарку. Але та невдовзі ламається. Проходжу поміж сміттєвих баків та дістаю іншу.
Як тільки хочу запхати останню до рота, два двірника кажуть мені: „Маладой чєловєк! У нас не можна палити. Підійдіть сюди й ми вам розповімо, де можна.
Я, як остання дурепа, підходжу.
Дві бабці щось довго й усєрдно розповідають. А я питаюся: „А чому це не можна палити?”
Вони якось зразу тупіють на очах та показують пальцем на двох кудлатих хлопців, але ті також не знають чому.
Тоді звідкись з‘являється священик та каже: „Я сєйчас што-то скажу, а ти запомні!”
Я дивлюся на нього та кажу: „А чому російською?”
„Ну, добре, - продовжує він, - я зараз тебе відпущу і нікому нічого не скажу. Але ти запам‘ятай: не дивися нічого про Євросоюз! Не дивитися Euronews! Навіть 1+1 не дивись!!!”
Я прокидаюся…
Полночний брєд тєрзаєт душу мнє апять…

Після кількох тижнів страшних дощів з неба почало сяяти сонце.
Ми сиділи з Коді на підвіконні та пили каву, розмовляючи про усе на світі.
Пройшло ще кілька днів, як ми стали дійсно друзями.
Ми писали на пергаменті вірші, які потім зв‘язували шляречкою та ховали під наші ліжка, бо дуже боялися, що хоч хтось прочитає їх, а ще готували їсти усіляке їдло без м‘яса й сміялися без причини кожного разу, коли хотілися внести щось радісне у наше життя.
Час від часу до нас заходила Мариська, яка завітала до Києва на тиждень. Вона жила у мого ліпшого друга – Юрка.
А знала я її лише по тонісіньким мотузкам листування.
Коли не було чого робити ми усі втрьох влаштовували собі перегляди фільмів, а Юрка не кликали через те, що він завжди скаржився, як багато у нього роботи.
Якщо казати чесно, то можна певно стверджувати, що Юрко кохав Мариську, а Мариська також любила його.
Хоча хто його знає – чужа сім‘я потьомкі.
Якщо бути відвертим до кінця, то нічого вже не стримувало нас від пригод – я вже була хотіла рушити до Польщі разом із Коді.
Ми гралися у гру, де давали одна одній нові імена.
Імень стало так багато, що ми почали плутатися.
Тож довелося посміхатися та відзиватися на звичайне ім‘я.
Коли було сумно, то ми просто вмикали музичного центра та ставили перший ліпший музичний диск і танцювали-співали-волали… Просто раділи життю, також називаючи його по різному.
А коли лягали спати, то просто розмовляли про все на світі.
Ти тоді розповіла мені, що хтіла би побувати у Кіліманджаро, бо щось тебе приманює у ній.
Я її теж любила після твоїх розповідей, Коді.

Ми вчилися санскриту по самовчителях, аби потім вразити усіх цією нашою здатністю. Коді було легше, бо, як виявилося, вона знала до біса багато мов.
Я почувалася тупенькою, бо сама знала тільки українську й англійську. Час від часу кидала у її сторону пару фраз норвезькою.
Щось на кшталт: „У кватирку влетів метелик”. Чи, ще брутальніше: „Доброго ранку, Коді!”

Того доленосного ранку ми їли вареники з картоплею та салат „Ніжність”, придбаному позавчора у місцевому гастрономі. Пили каву й запарювали локшину швидкого приготування на обід.
Саме тоді подзвонив Юрко та сказав, щоб ми брали ноги у руки (чи руки у ноги?) й швидкою ходою їхали до нього на квартиру.
Я й Коді, звичайно, послухалися його й швидко почали збиратися. Так швидко, що запізнилися на три години.
Маршрутна таксівка повільно пленталася через страшенний трафік крізь нетрища Борщагівки, а ми слухали Тімо Мааса, не задоволено ділячи навушники.
І тільки після того, як вийшли на Севастопольській площі, згадали, що локшина, мабуть, вже зіпсувалася, а комп‘ютер працює на повну.
— Хоча б у цю повню не було блискавок, - сказала Коді, я про себе прокляла й Юрка й усіх інших людей, які були поруч.
У гамериканських фаст-фудах можна їсти лише морозиво, яке за останні півроку подорожчало на 50 копійок (Мамаміа!). Тож рухатися крізь в‘язницю та багно було не так вже й сумно.
Заблукавши посеред трьох смерек, ми ще довго згадували одна одну не злим тихим словом, аж поки не вийшли на дорогу.

Track 2 – ГeНІЙ 5:11

Мені завжди стає сумно після розмов із тобою. У тебе новий хлопець, а у мене виліз геморой.
ТИ ТРАХАЄШ ЙОГО картаті шорти, поки він миється у душі (фетишизм чи фемінізм?).
Ти не відповіла, коли я із радістю писав, що повернувся із Росії, не брала слухавки, коли я дзвонив.
Зізнайся, гаразд?, що я просто тебе задзьобав. Ти розповідала все про себе. Я не звик розповідати про себе нічого.
Навіть Вії, моїй ліпшій подрузі.
А знаєш, у неї новий приступ альтруїзму (аутизму?). В неї вже живе Коді, руда норвежка, яку я зустрічав одного разу ТАМ. Нажаль нічого про неї сказати не можу.
Я знаю, що тобі набридло слухати про мою творчість, А ЩО МЕНІ РОБИТИ?
Хоча, ні. Що робити нам, двом горе письменника? Пишемо багато й неякісно… Ця хвороба називається графомантство…
Хоча я думаю, що тобі важче: одну книгу не надрукували, іншу порадили не продовжувати, а після третьої зовсім зникли.
Ти впала у депресію, а я поїхав.
Кіліманджаро по-українські…
Where is your thinking? Осінь увірвалася у Київ разом із серпнем.

Самовідновлення та деградація.
Само руйнація та автофеляція.
Петрифікація та мастурбація.
Самознищення та автокастрація.
Перверзія в Кіліманджаро.
Перевезення Андруховича.
Дефекація та гібридизація.
Полюція та десорбція.
etc та хуїнізація.

Статева анестезія статевим органам та москалефобна мастурбація мізків у мізках.
Санта Марія заповнена Аве-Марією з органу. Оргазму вати на кожному перехресті під враження від…

Окружна по-американські та Тверська по Українські. Знов-таки, КІЛІМАНДЖАРО, ЙОБ ТВОЮ МАТЬ!
Синтаксиси у всіх свої проявах дратував до неможливого!
Кричати й хапати руками за голову…

Три кити, на яких розташовувався мій світ, похитнулися та розплелися по усьому білому світі.
Я їм яблука та направляю усю негативну енергетику у тебе, моя люба. Ти це прекрасно розумієш, лежиш на підлозі й повільно дивишся на мої ноги. Квартира пропахла тютюном, а я загубив свій зміст. Знаєш, таке теж може траплятися час від часу.
Я розминаю у пальцях частинку свого тіла, яке схоже на пом‘ятий шматок дерматину.
На столі лежить потертий том Карпенка-Карого, а на ліжку мій рукопис, який я тобі нещадно читав останні двадцять хвилин.
Я, ти, Гоша, Артем, Вія та Коді лежали зараз на різних ліжках кімнати. На годиннику було трохи більше четвертої години ранку.
Ти підповзла трохи ближче й обняла мене, а потім поцілувала.
Вийшло так, неначе ти прощаєшся зі мною на завжди.
— Я кохаю тебе, Мариська.
Ти нічого не кажеш, а просто засинаєш на моєму плечі.
Коли я прокинуся наступного ранку, ти вже зникнеш.

Track 3 – Santa Maria 3:52

Санта Марія загубила усі свої мрії. Вона сиділа та нажиралася вина. Від алкоголізму рятує лише повільний сон.
Марія стала вже звичайною Мариською та загубила усі свої різнокольорові фломастери, якими вона малювала на папері.
Тож Марія довелося проколювати свої тонкі пальці та малювати червоною фарбою на шклі маршрутної таксівки, яка везла її додому.
За вікном усі барви змішалися із її автопортретом.
Хіромантія на долонях міста.
Санта Марія сиділа та дивилася на свої долоні, намагаючись повитирати із них сльози, які повільно просотувалися через її цноту.
Само пригнічена, вона сиділа вже на сходах Дніпра, ближче до ранку, та повільно спалювала своє серце, запхавши його до шматка паперу.
Санта Марія була вже зовсім не святою.
Вона згадала Юрка та Київ, який запам‘ятався їй лише фрагментами.
Їй було соромно за свої автопортрети.
Вона дмухала на воду та народжувала чоловіків. Їй так здавалося, до насправді із рота вилізали звичайні шмарклі та пара.
Вона торкалася ногами до оголеного тіла та називала його люблячи Борисфен.
Вона кохалася повільно та граціозно із водою, бо знала, що її вже не зрадять.
Мертвий Дніпропетровськ та сонце, яке повільно змішується із дощем.
Плач Єремії.
Плач, Єремія.
Плач, Санта Марія.

Спогади…
— Глінтвейн улітку – це вже серйозно.
— Можна полежати на ліжку та просто повтикати у стелю, йоб твою мать!
— Народжувати дітей із вродженими дефектами мозку…
Він повільно цілує її та починає грати.
Кінчай!
КІНЧАЙ!
К І Н Ч А Й!
Сука…
— Більше нема відродження маргіналізації.
— Більше нема нічого.

Вона встає та починає бігти, залазить на найвищу точку свого тіла, а потім стрибає у свого рота, звідки випливає та губиться у вихрах води, які на справді є водограями та виливаються на зовні. Вона повільно тече по ріках свого тіла й, наковтавшись води, починає хаотично розмахувати руками. Коли вона зрозуміла, що вже не може нічого зробити, то просто починає розтікатися по усім океанам світу…вона вилазить із води та одягає картаті шорти Гліба.
Він сідає поруч із нею та обіймає. Вона, дуже холодна й мокра, починає цілувати його у вухо, а він посміхається та дивиться на сонце, яке повільно сходить із-під мосту. Гліб ніколи не скаже їй, що він любить її. Він і сам не знає, що він почуває.
Він навіть не знає, чи потрібна йому Санта Марія.
Він уже нічого не знає та дивиться на сонце.

Спогади…
…уже нічого не знає та дивиться на сонце, яке повільно розцвітає за вікном. Мариська ніжно пригортається до Юрка та дивиться на нього крізь балконні двері. Він належить їй, і вона пригадує, як він сказав останню фразу, перед тим як заснути. Їй одночасно страшно й радісно. І зовсім не хочеться іти, але вона повільно встає, цілує Юрка у вуха й виходить із квартири.
А потім сідає на швидкісний потяг Київ-Дніпропетровськ.

Через кілька годин, коли вони вже були на квартирі Гліба, він сказав їй, що вона дуже сексуальна у його картатих шортах. Санта Марія благально дивиться на Гліба, а той, без особливого бажання, вмикає Radiohead. Вона п‘є каву із філіжанки та дивиться на свої картини, які стоять на трьох мольбертах.
Всі три картини схожі поміж собою, бо останні три роки Санта Марія намагається намалювати саму себе, але у неї нічого не виходить.
Олівці лежать без жодного доторку вже більш ніж місяць, а фарба-гуаш засохла у пластмасових банках.
Санта Марія підводиться із ліжка та починає доторкатися до них, відчуваючи рельєфність свого обличчя та тіла. Вона підносить обличчя до картини та починали вдихати у себе тьмяний запах копійованої плоті.
На першій картині вона сумна. Санта Марія сидить за столом, поклавши голову на свої руки й гірко плаче, намагаючись перекопіювати свої думки.
На іншому мольберті з-під ґрунту виступає її посмішка. Складалося таке враження, що вона забула намалювати все, й тому провела простим олівцем дві криві ліній й безкольоровий силует тіла.
Потім Санта Марія вдивилася на ту картину, до якої боялася підходити вже досить давно, бо почала малювати її першою. На ній намальована вона та десь у куті виступає силует Гліба. Вона бере з столу пензля та починає чарувати.
Вона могла поклястися, що там мав стояти Юрко.

Track 4 – Who ate you? 7:21

Я лежала на траві на Контрактовій площі та дивилася далеко-далеко у гору, неначе вивчала дощові хмари, які повільно текли з північного-сходу на захід. Я це знала певно, бо завжди тримала компас у сумці, який показував тільки туди де, може, ще одна дівчина – така сама, як і я – лежить на траві, посеред головної площі та дивиться на компас.
Десь поруч Має бути Коді, яка п‘є пиво та слухає Esthetic Education. Ще вона уважно дивиться на перехожих хлопців та дівчат, а ще, чомусь бридливо, на зграю свідків Ієгови, які в наглу заштовхують усіх у коло біля пам‘ятника Сковороді.
Телефон вібрує без зупинки, а мені лінь запхати руки до наплічника, бо там страшенний безлад.
- I’m a soul soldier, - заводить Коді

Я сиджу похмура й майже одна. Поруч мене сидить мій гарний друг, який дав змогу купити себе лише за двадцять гривень.
Він продався мені на все життя і з цієї хвилини я володіла ним.
В обличчя дмухав теплий вересневий вітер, а перед очима безперестанно мерехтів водограй. В руках була тонка книжка Жадана.
Вкотре розумію, що це не має література та хочу закрити книжку. Але помічаю, що у наплічнику немає нічого чим можна зробити закладку. Тому підбираю з асфальтованої доріжки пожовклий листок ідеальної форми та кладу під тиск не стільки сторінок, як думок.
Я почуваюся на диво одинокою у цей воістину день.
Якось дивно, але скоріше за все я почуваюся безсімейною.
У ті хвилини до голови почали лізти різні спогади, які нароїлися там за останні років так –адцять.
Повільно іду та помічаю грозові хмари та борвієві ігри із моїм тілом.
Хмаровиння схожі на м‘які матраци, чи, принаймні, на злежані сінники.
Повітря…
…воно пахне розмаєним сонцем. Здається, що це розмай й тьмяний присмак на устах після глінтвейну.
Тьмавий образ співів Тома у голові починає куйовдитися та перетворюватися на щось зовсім невідоме.
У такі моменти мені завжди стає легко й я відриваю ноги від землі. Я починаю летіти далеко туди, де мала б бути, як би не…
Дощ…

Track 5 – Щось 4:15

У мене у голові грають різні звуки, які я намагаюся поєднати у довгі треки, а потім записати на якийсь оптичний насій аби про них дізналися абсолютно усі.
Треки виходять такі, якими би я хотів, щоб їх написала Зоволока, тільки у словесній формі. Я намагаюся записати їх на тонісінькому листочку паперу й підкреслити червоню фарбою найголовніше.
Навпроти мене сяє Щось. Він сидить на верхівці драцени та плюється насінинами на землю. А потім…

…вона пригортається до мене та обіймає її. Вона думає, що я сплю й починає гладити моє волосся. Мені здається, що вона дивиться прямісінько у очі, хоча я можу помилятися. Я відкриваю очі. Вона трішечки лякається та легенько, ледве помітно, тремтить. Я підношу свої вуста до її уст та починаю цілуватися. Увесь цей час ми тривожно дивимося один одному у очі. Її очі чимось схожі на безкрає озеро: такі ж блакитні та такі ж безодні, повні емоцій та почуттів. Безмірові переживання зароджуються десь в середині тіла й повільно просотуються до неї. Її любові належать мені більше ніж їй, і навпаки.
Все навкруги вимащене червоною фарбою, чи то квіточки позливалися на фоні щастя? Я хочу відчувати її повністю. Володіти нею й одночасно віддавати усього себе. Мені починає здаватися, що вона плаче, бо її очі стають вологими.
Її тіло також вогке, коли я відчуваю його тут і зараз, проводячи руками по спині. У такі моменти мені починало здаватися, що по її спині починають бігти електризовані потоки тепла. Більше нічого не було потрібно, а тільки сама вона.
Вона, о Боже, Вона.
Я називаю її тихо на ім‘я подумки, а потім починаю думати, що вона, скоріш за все, робить те саме. Мені знову (неначе це відбувалося протягом усього життя) здалося, що ми сидимо десь на протязі біля балкону й палимо. Ми повільно п‘ємо каву із великих філіжанок, на яких намальовані гори Норвегії. Тоді мені здавалося, що усе наше життя складається із таких маленьких філіжанок, бо більше ми нічого не робили.
Ми…

…просторові уявлення про цей світ почали руйнуватися, коли з неба впала маленька зірочка та покотилася по озерній, майже скляній (бо їй заважав вітер) поверхні, бо тоді майже не стало жодних варіантів, і тільки музика.
О Боже! Музика грала цілу добу безперестанно через гучномовець мобільного телефону, а ми її слухали та всотували, неначе молоко, яке тече з криничок Всесвіту.
Тоді мені здалося, що я знайшов ключ від усього. Універсальний ключ від усіх щілин твого тіла, бо вони усі ведуть до найголовнішої – твоєї душі.
Мене просто заворожують твої очі, бо вони сяють так само яскраво та мають ту саму глибину, що і тоді.
Ти на фотокартці мало чим відрізнялася від тебе живою. Хоча скільки я не пробував відкрити потаємні евакуаційні двері до твоєї душі через неї моїм універсальним ключем, мені ніяк не вдавалося. Виходило лише доторкатися рукою до твоїх очей.

..починає дивитися на мене усією своєю суттю. Я більше не можу ігнорувати Щось та починаю відтворювати самого себе за допомогою такою важливої кнопки „Репіт”. Вона мала знаходитися там само, де знаходилися кнопки першого совєтського термінатора – Карлсона, але ззаду на спині, та навіть попереду, нижче від грудини, не було нічого. Тільки волосся, сало, шкіра й м‘язи. Я навіть не був певен чи є там хоч трохи лімфи, чи крові, бо, кажуть, що у мене немає серця, а що тоді буде їх качати.
Та, ні – щось повільно стукає у грудях, неначе біти з бібліотеки семплів Radiohead.
Я доторкаюся рукою до серця та починаю відчувати таке незвичне гудіння. Гуло, чомусь, зовсім не у грудях, а скоріш у голові.
Джаз починає грати.
Спочатку тонкі звуки саксофону пронизують моє незміцніле тіло, а потім й протяжний, занадто енергетичний, як для мертвих, жіночий вокал.
На підлозі (чомусь підлога стала дуже роковим місцем останнім )часом. Там завше сиділа ти, чи завжди мав лежати хтось. Зараз долівка пустувало, що приносило певні тривоги) лежала червона краватка та безліч старих журналів. Десь мали бути телефонна слухавка та старенький радіоприймач вісімдесятих.
До голови приходять різнокольорові гіпі та крики на всю вулицю: „Піс, мен!” НА вустах відразу з‘являється посмішка.
Щось також посміхається та дивиться на мене своїми очима-альбіносами. Щось домінує наді мною, бо я завжди підтакую йому та роблю усе, щоб задовольнити його примхи.
Щось – це не вигадана істота, а цілком реальна людина. Він (чи вона? Ніколи не міг зрозуміти це через його зовнішність фріка й голосом занадто високим для жінки й занизьким для чоловіка, - чи навпаки?) ніколи не показував своїх емоцій, а просто знаходився завжди поруч, неначе фантом.
Не знаю чому, але Щось ніхто не помічав. Із ним міг спілкуватися тільки я. Він був якийсь дивний, не розмовляв ні з ким та не купував талончики у кондукторів в трамваї. А контролери ніколи не штрафували Щось. Ми…

…повільно пили каву із повільним порушенням циклів. Бо частини нашого спільного оповідання із моїм особистим чомусь сильно перемішалися. Й утворилася каша, схожа на бруд.

Track 6 - The Rush 5:15

Вія лежала на ліжку та повільно дихала. Вона дихала так, неначе була тяжко хвора. Часом навіть здавалося, що вона відпускає душу. Чи, наприклад, просто літає десь дуже високо у хмарах. Вона повільно миготить очами й повільно смакує свої сльози на смак, бо вони тихо скочуються по щоці до кутика рота. У її руці недопалок, а простирадла прорізані наскрізь попелом. Вія не замислюється над тим, що вона робить. Здається, що вона зовсім позбавила себе такою набридливої та такої непотрібної звички.
Вона розуміє, що не брала до рота алкоголю вже чорт знає скільки, а тому та отрута виробляється оргазмом самостійно. Вія вже більше нічого не хоче, бо бачить велику мокру пляму на підлозі. Десь лівіше від плями лежить потріскана склянка. Вона не має високої ніжки, яка раніше не давала їй впасти.
У Вії порізані пальці. Вона обрізала їх об бите скло. Вона була у наркотичному жвавому сні. Хоча вона нічого не бачила. Тільки пляму, уламки склянки та високу ніжку. Мабуть вона їде по тонкій засніженій порошковидній дорозі на фіакрі до Берлину, де пересяде на інший берлин. Її коні, яким позакривали очі чорними пов‘язками будуть повільно бігти, а Вія буде бунтувати, роблячи те, супроти чого боролася усе своє життя. Її м‘ятежна душа сповнена спогадами, які виринають із далекого дитинства.
Чомусь вона пригадує тільки найгірше. У голові зародився новий світ. Вія швидко підвелася, встала з ліжка та наступила на осколок. Калюжа повільно стала наповнюватися червоною фарбою.
Вона (вона) відкрила (відчинила) хвіртку (балконні двері) й вибігла на вулицю (й почала битися об скло головою). Через кілька секунд вона опинилася у собі. Вона йшла по брунатній дорозі десь років з десять назад біля своєї рідної школи. Й дивилася на себе. Чи на ту дівчину, яка жила на Північному-Заході й була схожа не неї.
І тоді вона згадала. Вона згадала як хотіла досягти своєї мрії. Як хотіла стати режисером. Як для здійснення своєї мети вона економила на усьому, аби назбирати гроші на курси. Як обманювала й брехала. Як подала документи до університету Карпенка-Карого. Як розповіла про те батькам. Як довго плакала. Як повільно збирала речі. Як таємно йшла від сім‘ї.
Вона почувалася безсімейною.
Вія присіла біля себе та запалила сигарету. Дим йшов до стелі, а вона повільно встала з паласу та знову лягла на ліжко. Вона лежала на ліжку й повільно дихала…

No comments