Аматорське кіно

- Ізола! Йди сюди! – я починаю пробиратися крізь снігові замети до будинку. Наше містечко знаходилося не дуже високо у горах, посередині його розташувався невеликий майдан, оточений маленькими привітними будиночками, що пофарбовані в різний колір, з ліхтарями, стилізованими під канделябри. Центр міста був вимощений бруківкою, по-колу стояли маленькі лави з берези. Та і місто взагалі було круглої форми.

Зима настала всього кілька місяців тому, а в мешканців містечка все ніяк не вистачало часу прибратися. Мої італійські туфлі, які мені привіз тато з навколосвітньої подорожі, вже зовсім промокли, а чорні колготи можна було почати віджимати, щоб приготувати чаю з м‘ятою – і навіть не довелось би вибігати в гори до найближчого гірського струмка, чи до колодязя біля будинку. Я ніколи не бачила свого тата – він все їздив по світу, але тітка Марша завжди передавала мені маленькі пакуночки від нього з листами, написаними дуже дрібним почерком. Вона казала, що я маю ще потерпіти хоч трохи, і тоді він повернеться і ми будемо разом дивитися на маму.

Моя мама завжди була занадто заклопотана. Вона працювала двадцять чотири години на добу, але я мала змогу спостерігати за нею, коли хотіла. Вона була дуже поважною жінкою в нашому містечку. Щоб побачити маму, я лягала на землю та дивилася на неї. І завжди бачила її посмішку. Вона займалася дуже важливою справою, мені так казала тітка Марша, тому що моя мама чистила зірки на небі.

Я колись також спробувала чистити зірки на небі, але у мене нічого не виходило. Я залізла на будиночок своєї тітки, почала бігати по даху та ловити зірки. Не знаю чому, але тітка Марша чомусь на мене тоді дуже розлютилася та наказала злазити з даху. Тоді мені було дуже сумно – я також хотіла займатися улюбленою справою. Хоча я думаю, що коли настане той час, коли я також почну чистити зірки, як моя мама, я зажди знайду час для свого сина чи донечки.

У тітки Марши нас росло троє: я, донька пекаря з сусіднього містечка Зіза та син мандрівного акробата Йорген. Наш будиночок знаходився на самому краю села і тому, щоб дістатися до центра міста, я була змушена йти пішки цілих п‘ятнадцять хвилин. По дорозі мені зустрічалися люди, які віталися зі мною, називали бідною дитиною та пригадували мою маму. Я посміхалася їм у відповідь та казала, що йду дивитися як працює мама. Вони посміхалися якось сумно, ще раз казали, що я бідна дитина та йшли далі. Одного разу я намагалася дізнатися, чому це мене всі називають бідною? Мій тато зміг дозволити собі подорожувати світом, а я живу з тіткою Маршою, Зізою та Йоргеном в великому теплому будиночку, в цьому чудесному містечку, не дуже високо в горах. Тільки ніхто не відповідав мені про це. І тільки Тьоріл Ріізе, місцевий бродяга, почав мені розповідати щось про далеке море, Хіросіму та Японію. Я не почула, його розповіді, тому що замріялася про Японію та почала думати, що там мабуть дуже красиво : там квітнуть пальми, а на пальмах ростуть ківі, які, коли падають на землю, перетворюються на маленьких пташечок. Тоді Тьоріл Ріізе махнув рукою, а я пішла далі.

На центральній вулиці міста було дуже придбано. Наша містечкова двірничка Шарлота Аурвог постаралася на славу. Я лягла на одну з лав, що стояли по колу, та почала дивитися на небо. Через майданчик пройшов Йорген та привітався. Я притисла пальця до вуст та сказала, що я чекаю на маму. Йорген посміхнувся та пішов далі. Але мама не прийшла того вечора. А на небі не було зірок. Я засумувала та почула, як мене кликала тітка Марша.

Мені зараз дванадцять років (чи тринадцять – я точно не пам‘ятаю). Тітка Марша каже, що я народилася в 41. Я не знаю, що це за рік, бо зовсім його не пам‘ятаю. Тітка Марша завжди посміхається, коли готує сніданок для Зізи, Йоргенса та мене. Вона любе розчісувати моє волосся, називати мені Ізою та розповідати про подорожі мого батька.

Кожної середи я ходили до фру Льордаг, в якої вчилася танцювати. В мене було велике біле плаття, яке тітка Марша пошила мені з тюлі. Я була найбільшою дівчинкою з-поміж усіх, хто займався у фру Льордаг танцями. Вона була вродливою жінкою, яка любила червоне вино, свого білого собаку, який щойно прибіг з полювання на голубів та мишей, які бігали у полі та вулицями містечка. Я бігла зовсім мокра серед глупої ночі на крики тітки Марши.

Я бігла вулицею з усіх сил. Розмахувала руками, і голосно хекала ротом. Коли я забігла до будинку я швидко скинула з себе італійські туфлі та мокрі колготи, залишившись тільки в своїй чорній сукенці та білому светрі, який для мене зв‘язала Шарлота Урвог, наша уважна двірничка. Я сіла за піаніно, відкривши кришку, почала крутитися на стільці та сміятися, натискаючи на клавіші.

- Ізола! Ізола! – почула я крики з кухні. Кричала тітка Марша та здається була чимось дуже засмучена.

- Тітка Марша! Я за піаніно!

До кімнати зайшла тітка Марша. Вона була огрядною жінкою, з чорним волоссям, зібраним в дулю на голові. Вона була зараз вдягнута у фартух та тримала в руках рушника.

- Ізола, де ти була?

- Я дивилася на маму, - сказала я та почала гратися зі рукавами свого в‘язаного светра. Тітка Марша мене сварила. Я це певно відчувала по її голосу.

- Зіза, Йорген! Вечеряти!