Аматорське кіно

Марічка сиділа до другої ночі та писала статтю до місцевої газети, коли повернулася Фру та взяла її за руку.

Центр міста вже зовсім перестав дихати та став схожий на шматок не живої, але оголеної та красивої, матерії. Вона очікувала, що почне падати дощ на гарячий асфальтований шлях, бо небо дзвеніло ще звечора та грало напіврозм‘яклими хмарами на небосхилі

Марічка, з мокрою головою та в домашніх капцях, вірно слідувала за збудженою Фру, яка весь час розповідала про щось не зовсім зрозуміле, але надзвичайно красиве з її слів. Казала щось про Берґен та про дощ з туманом, які неодмінно мають бути у Києві.

- Неодмінно мають бути! – казала вона та починала бігати з одного боку вулиці на інший, скажено сміючись та співаючи незрозумілі пісні норвезькою.

Марічка слідувала за нею та весь час посміхалася, дивлячись на свою подругу, яка намагалася перекрикувати сама себе. Вони йшли великими, запорошеними вулицями, де зовсім не було людей та сяяли ліхтарні світила своїм жовтим полум‘ям. Капці сповзали з ноги Марічки з кожним рухом, тому вона зняла їх та почала йти босоніж. Тоді не відчувалося засмічення міста та навіть здавалося, що ноги ступають по піску океанського побережжя.

Фру побігла вперед, вправно оминаючи сходинки, та кружляла навкруги себе, продовжувала співати та голосно-лоскотно сміятися. Мокра зелена трава колисала з кожним новим доторком ноги. Симетричні лави нагадували невідправлені смс, стерті рукою, та тіла казкових верблюдів з прохолодною шкірою, що починають колотися.

Фру сіла на одну лавочку та сказала Марічці, щоб та дивилася. Нічого не відбувалося хвилини зо дві, коли почала грати тиха музика, а на деревах запалилося безліч ліхтариків. Фаєрворки літали у небі, а Фру дістала звідкись пляшку Бейлізу та наповнила дві повні склянки лікером.

- З днем народження, Марічка! – сказала Фру та подивилася на Марічку.

Марічка, в свою чергу нічого не розуміючи, почала виправлятися та вибачатися. Фру підставила пальця їй до вуст та сказала :

- Сьогодні народилося твоє натхнення.

Лікер нагадував згущене молоко за спиртом, але бив точно у ціль.

- Я намалюю Сьогодні для тебе.

Полювання на голубів мало початися ще зранку, коли Ґеорґ почав чистити рушницю та звільняти дуло від залишків пороху. Коли виявилося, що на вулиці падає дощ, ним та Юлею було вирішено залишитися у посушливому місті.

Люди ходять під дощем по розм‘яклій глині, а хлопчик з дівчинкою сидять на лаві, підклавши ноги під себе. Дощ падав у пластмасові шклянки з гарячим шоколадом, а сиґарети відмовлялися запалюватися. Вони довго сиділи та випромінювали щастя, цілком усвідомлюючи, що повністю мокрі.

Ґеорґ дивився на все це та вирішив, що він знову стане Левком. Кого цікавлять вимишлені імена?

Чайник сичав парою, а газ грів оселю. Квіти на вікнах починали в‘янути, проте Юля, помітивши це, відкрила вікна балкону та почала бігати по квартирі, виносячи рослини на повітря. Протікаючий дах дев‘ятого поверху поливав їх до останку, а квіти всотували воду.

Небо було синьо-чорне, а Левко стояв, притулившись до шкла, та дивився на лаву. Хлопець з дівчиною притулялися один до одного, а блискавка та грім не мали жодного зачення. Посмішка не сходила з очей.

Червоно-жовтий трамвай був запорошений білим мулом, а целофанові пакети гуляли по дорозі. Дерева ставали жовтогарячими. Ми бігали по ПАЦу від одного експоната до іншого, та люблячи називали його ПУКом. Тепла кава та теплий вечір вівторка. Люди бігали по центру міста та були схожі на безмовні ігри.

Дві башти на пагорбі та одна загублена надія внизу. Знищений парк буде трохи іншим за Хрещатик, але збереже свої таємниці. Починається дощ, що падає на землю кришталем. Ми йдемо по розм‘яклій глині, щоб сісти на лаву, яка вже давно потесана. Тримаючи в руках гарячий шоколад, а в зубах ватрушки, починаєш думати про значення цього еротизму. Слухаємо Кейт Буш та починаємо сміятися. Ми пригортаємося один до одного, щоб зігрітися. Посмішка не зникає з очей.

Фру мала їхати до Норвегії, а квартира, за яку було сплачено за два місяці наперед, була залишена на Марічку.

- Тільки не заграйся, Ізабелль, - посміхнулася Фру в аеропорті, - коли до тебе прийдуть Тео та Метью.

Марічка нічого не зрозуміла та сіла в таксі. Сльози не зникали з очей.

Тими днями Софійка сиділа біля вікна та дивилася на світлофор. Нічого не їла, та нічого не пила. Зелене світло не зникало з очей.

Вони всі мали однаковий відтінок очей того дня.

Мовчання проростала крізь тіло. Софійка лежала та співала. Її оточувала тиха квартира. З вулиці інколи грала м‘юзика.

Вона боялася виходити на вулицю, бо світ намагався перетворитися на резистор її думок. Їй набридло чути крики в свій бік. Їй набридло чути : ну чого ж ти, Софійка, ти ж ґеній! Набридло чути регіт після цієї фрази.

Все, що залишилося, - це лежати на ліжку та співати. На кухні шкварчали яєчня та сало.

- Мене називали скаженим та хворим, - продовжила вона. Софійка покинула створювати, проте продовжувала кожної ночі дивитися на світлофор.

Біля ліжка лежать прозорі пляшки. По телевізору показують порноґрафію. Вона часто отримувала повідомлення, але рідко відповідала на них. По монітору літала емблема Майкрософту. У її оселя ввірвалося повітря, а сублімація тривала три години. Софійка перетворювала тютюн на думки. А потім – співала. Вона довго могла мовчати та нюхати каву. Заради задоволення, вона сідала та їздила містом, коли запалювалося жовте світло.

Вона ніколи не спілкувалася з журналістами, але пустила до себе одного. Наступного дня вийде газета, де її назвуть Жанною Агузаровою. Софійка не читатиме тієї статті.

Ми бачили ту газету, але боялися відкрити її на сьомій сторінці. Число сім – не завжди магічне.

Марічка прокинулася дуже рано, ще коли не почало сяяти сонце, а сміттєві баки спорожнилися миттєво. Одне й те саме місце залишалося одним й тим самим місцем. А місто було кращим коханцем.

- Ти знаєш, Фру, я вже ладна покохати першу людину, яка покохає мене.

- Марічка, я кохаю тебе.

- Ні, Фру, ти мене любиш, а мені треба, щоб кохали.

Такі діалоґи вона придумувала сама собі, проте метрополітен, який вона ненавиділа, чи інший кінець Юропи, змінював зміст слів.

Марічка намагалася намалювати Сьогодні, хоча в неї нічого не виходило. День жив у іншій швидкості, ніж вона. Не допомагали фотокартки, не допомагала деформація, не допомагало почуття. Хоча на столі лежало відчуття присутності Прохасько та яблука. Великі літери, виведені на підлозі, слугували термометром, а на очі була одягнута пов‘язка.

- Всі янголи – підараси, всі янголи помирають, - читала вона, - чи проти я матів у мистецтві?

Думки роїлися, а тіло, сполохане руками, хотіло змінитися. Коли телефон не працював, вона відчувала магію тиші, яка лікувала. Музика не грала, а герої фільмів кохаються без презервативів.

Виводячи власний стиль на папері, вона забула про зміст.

- Я не вірю в зміст, бо я вірю малюнкам.

Ерекція стала звичним явищем для нього. Юля не помічала цього, бо збуджені були лише руки, які боялися взяти камеру та вхопити момент.

Всі курили забагато. А на стоянці стояли автівки всіх марок.

Я не хочу писати книжок, а тебе не цінує твоя країна. Кому гірше : певно, що небу.

Ми співаємо голосно, коли їдемо в сабвеї. Навіть не думаємо, де знаходиться та дурна зупинка Дружби Народів. А коли вже опиняємося там, де треба, то починаємо пробиратися крізь натовп, щоб хоч трохи побути на повітрі.

Марко мовчить, а Марічка не хоче більше співати. Замовкаю і я, коли розумію, що весь репертуар вже давно закінчився. Вібрації в кишенях змушують дивитися в книги тих людей, які читають на місцях у потязі. І нас не турбує, що він їде не туди, куди треба, а зупиняється посередині шляху.

- Знаєш, - каже Марічка вже Маркові, - а мені снився дивний сон. Ти знаєш, а там у нас народився хлопчик, а я дуже довго не могла вирішити що з ним робити. Думала, може, хай залишається зі мною та моєю красунею, чи хай вже буде в тебе, Марко…

Проїздимо станцію метра Кловська. Я намагаюся дивитися більше у книги знайомих по потягу та навіть не слухати розмов Марка з Марічкою. Переді мною стояли вродливі чоловіки та жінки, а разом із ними гомін потяга. Чухаю собі лоба та намагаюся вже ні про що не думати. Лягаю просто на сидіння та сплю, як знак.

Станція Печерська. Кількість людей у нічному поїзді зовсім не зменшується. Їхали всі з самого початку – дві бабусі, сумний хлопчик, дуже вродлива жінка з дуже гарним чоловіком та ми втрьох. Бабці відкрили газету “Обозор” та щось голосно обговорювати. Не можу сказати що саме, бо вони сиділи у іншому кінці вагону. Хоча, мабуть, політику. Бо про що їм ще говорити в останньому потязі в свої сімдесят з гаком років? Сумний хлопчик сидів навпроти, притуливши голову до поручня та щось наспівував. Етаноли (еталони?) вроди – чоловік та жінка – обіймалися та сміялися, час від часу цілувалися. Я лежав, обперши голову правою рукою та дивився на все це.

- Я знаю ЯК назвати твою творчість. - каже Марічка мені, - Сиґаретно-кавові новели, які треба читати у кав‘ярнях на Подолі чи в таксівках типу Богдан.

Я посміхаюся та киваю головою – так, то так. Хоча дійсно – коли всі твори набрані на КПК десь у Києві під звуки “Шансону” з водійських динаміків, важко дати якесь інше визначення.

Метро Дружби Народів порожнє. Чутно гуркіт від притиральної машини. Мо повільно та чомусь мовчки плентаємося пішки по ескалатору, який вже не працює. Жодної людини та цілодобові квіти, як символ поствересинґу.

- Як ти думаєш, - питає Марко, - що буде після постмодернізму?

Я думаю кілька хвилин, поки допалюю останню сиґарету (остання сиґарета чомусь зажди палиться найдовше) та кажу : мабуть постевересинґ.

- Це що?

- Прийде ґенерація “Ґ”. Ґенерація ґрафоманства в усьому : літературі, музиці, мистецтві. Нові сили, які тільки почали творити.

І знову мовчання, та чорний “СЕНС”, який везе нас додому. Після такої розкоші , як таксі до самого будинку, ми йдемо до цілодобового супермаркету, що торгує сіллю та курячими попами, та купуємо на останні гроші кілоґрам картоплі та пляшку зубрівки. Марічка весь час доймає Марка, щоб він купив їй сливок.

Вдома ми по черзі йдемо до душа, поки вариться картопля, а потім вмикаємо телевізор та дивимося “Суку-любов” Іньяріту. Засинаємо о третій ночі на підлозі, з каструлею товченого їдла та прокидаємося зранку, коли о дев‘ятій ранку по першому національному починає грати Гімн України.

- Марко, дай мені грошей, мені треба додому, - Марко починає обшукувати всі кишені.

- На, Марічка, дві гривні і ні в чім собі не відмовляй. – та ще додає, коли вона стоїть у дверях, - і не забудь сливок купити.

Маленький, покинутий павільйон студії ім. Олександра Довженка за мізерну ціну – це більше ніж скарб.

Ґеорґ будує маленьку кімнатку для зйомок власноруч з шматків побутових відходів. У руках пензель та відро білої фарби. Він проводить нею рівні лінії по шматках ідеально гладких шпалер. Ставить посередині кімнати телевізор, на підлогу кидає сторінки старих газет, вішає на стіну червоний прапор з Леніним та червоно мовним гаслом для лазерів. На підлозі лежить лампа, яка безперервно миготить. Телевізор шурхотить чорно-білими цяточками.

- Ало, приїзди за годину.

- Ти знаєш, що ми більше не можу існувати тут, не можемо більше триматися за чуже волосся, яке пахне кропивою та трохи рум‘янками, пелюстки яких залишилися ще з ночі, не можемо більше називати своїх жінок та чоловіків на ім‘я та, бо більше, не можемо придумати нічого нового : ні звуку, ні кольору, ні руху. Просто нічого. Сидимо на сходах під дверима чужої квартири та розмовляємо самі із собою, чекаючи на новини, на дзвінки, на те, що має трапитися щось, що має неодмінно трапитися. Бачимо дітей у рожевому та їхніх батьків у спортивних штанах, які несуть цих самих дітей на руках на дев‘ятий поверх, бачимо білявок у коротких спідницях, які, можливо, чекають так само, як і ми, проте тільки під іншими дверима. Чекаємо на м‘юз, на натхнення, на анотації до наших творів та на дзвінок від важливих людей. Складаємо всі свої речі у валізи та бачимо як вони зникають за рогом, тому що ми не можемо піти далі. На сходи крапає з вікна з розбитою шибкою, а ми все думаємо – як надати милозвучності власній мові. Думаємо багато та не завжди правильно, проте маємо надію на те, що небо, яке видно з того самого вікна, та в похмурому небі, яке схоже на Іржона, якого ніколи не бачили, проте чули ЯК люди моляться на запальничку, якою підпалював сигарету саме він. З нами такого ніколи не буде, бо нас знають не усі, навіть зовсім не знають, також на ще не стукнуло сорока років. Ґалереї проводять ексгібіції, маємо видану книгу та запас емоцій у кишенях. Проте наш заробіток складає нещасні дві статті у періодичній пресі і, взагалі, не слухай мене. А то наворочу.

Остаточна зупинка відбулася в метрополітені, що стрімко біг у напрямку сонця, коли годинник показав 00:12.

Руки тремтіли, ріжучі плівку. Очі бриніли з кожним доторком. Ми не хочемо тримати пульт монтажного пристрою, переганяючи аналогове зображення в цифрове. Але це не важливо. Левко не спить вже третю добу. Він намагається приблизити зображення максимально до того, що він бачить у голові, хоча більш певен, що картина ніколи не буде ідентичною. Він мав надію, що глядач осліпне, коли побачить те, що мав побачити : і кохання двох лезбійок, й сюрреалізм в голові тих самих жінок, ком‘юністичні гасла, як штиркання у спину минулим, та, власне, історію самого Левка.

Останнього разу ми всі збиралися в серпні. Після того в нас це не виходило – Марічка з Марком вирішили поїхати в алкотріп, Левко, здавалося, дні та ночі проводив у тому павільйоні, а про Софійку ніхто не пам‘ятав. Я писав дома та писав кіносценарій, за який хотів отримати добрі гроші. Але, знаєте, у нас навіть не з‘являлося бажання зустрітися – ніхто не думав навіть подзвонити комусь. Тільки тоді ми зустрілися ще одного разу з Марком та Марічкою в метрі, коли я їхав додому після роботи, а вони – додому, весело сміючись.

Того вечора ми зайшли до пабу “Опера”, де сиділи біля вікна за круглими столами, пили пиво та грали в настільний футбол. Продовження історії ви знаєте, але ніхто нікому не розповідав про ту річ, яку мені сказав Марко. Нічого страшного чи неординарного – він просто їде за місяць. І радіє з цього приводу. Куди він їде, я не дізнався, але кудись далеко, напевне, щоб сповнитися щастям.

Софійка співала : сповнюватись щастям та відкривати двері, та цілувати пальці, що змерзли після ночі – коли збиралася. Вона нарешті могла вийти з будинку та робити те, що потрібно. Їй замовили якусь надзвичайну інсталяцію для нового клубу, що відкриватиметься на Мінській. Вона довго думала, щоб таке зробити експресивно-істеричне, мистецьке та одночасно з усім цим комерційне. І тільки по приїду на те місце вирішила встановити вісім камер, що рухатимуться по колу, зображення мало проєктуватися на екранах, що знаходилися по периметру приміщення. І все мало відбуватися ритмічно під м‘юзику в безперервному циклі. Отримавши гроші за цей проєкт, вона вирушила додому. У її голові продовжував йти сніг.

Тієї осені трапилося необоротне та нехарактерне для нашого міста – одночасно пофарбували всі лави, тому нам не було, де сісти. І лише замети з листя намагалися якось розвіяти по-совковому синю ґаму. Все наше щастя полягало у абстракціях та відокремленні від навколишнього середовища. Ми одягали великі чорні окуляри та великі навушники, коли виходили на вулиці, намотували на шиї шалики, щоб не бути здутими вітром. Тоді ми вчинили геройський вчинок – дивилися “Віднесені вітром” з початку до кінця, та милувалися рибками в акваріумі. Боліла голова, а ми не зважали – головне, щоб залишилася м‘юзика та М‘юз. Ми сідали в кабріолети та подорожували, аби тільки не.

Марко швидко зібрав свої речі та почав ловити автівку, щоб доїхати до Борисполя. Він мовчав весь шлях та думав про те, що ми інколи називаємо істерикою. Йому було байдуже на світ, аби тільки не.

Мейнстрім, що заполонив тоді наші м‘юзичні вподобання, просто грав у голові, коли ми переходили вулицю Якіра. Дестабілізація країни давала свої взнаки – по місту почали їздити колони міліціянтів на моторолерах. Марічка сміялася та казала, хай ще б вони на роверах їздили. Мандруємо спорожнілими вулицями, вона безперервно набирає Марка та багато матюкається. А ми знаємо причину та мовчимо.

На самій горі п‘ятиповерхового будинку теліпається шматок стріхи, що погрозливо намагається впасти на нас. Ми дуже боїмося цього, тому обходимо будинок боком. На наших вусах залишається якийсь дивний вираз, нам здається, що ми маємо поганий запах. Тоді ми були ладні зупинитися там, так і стоячи з роззявленими ротами.

No comments