Лірична проза
Маленька цівка крові зірвалася із пальця, коли ти прокола його об биту шклянку. І більше не дивися на небо - вона плаче… таке безхмарне небо, що просто нема сили. Ідеш самотнім місто, не дивишся під ноги. Кульгає твоя пам’ять - нічого вже не знаю. лише про те, що осінь зірвалася із місця і зразу зачепилася за ноги, щоб стояти. Холодні твої вулиці живуть у паралелях, де люди стають схожі ні на самого себе. А ти ідеш все далі, все дившся під ноги, знімаєш свого фільму, щоб бути там героєм.
І знову стає ранок, коли ти прокидаєшся. Виходиш із квартири вітаєшся з сусідом. Сідаєш на холодну, засипану зимою, колись зелену лаву, щоб трохи ще поспати. крізь тебе ідуть люди - і дивляться під ноги. Звертай на них увагу - можливо серед них існує твоя втіха, яку ти все шукаєш. для того, щоб відкрити свої блакитні очі і знову сісти десь на лаві, щоб поспати.
Коли ти бачиш подруг чи друзів десь у місті, ти зарзу тупиш погляд і йдеш у інший бік. Ти просто безнадійно зірвалася з дороги, яка була колись побита ще дощем. Сідаєш ти на сходи з кінотеатром “Дружба” і дившся на вулицю, що десь згори сповзає. Пертинаєш лінії, що відділяють край і ти стаєш як птаха, що хоче політати.
