Аматорське кіно

http://photo.yurkoko.org.ua

Холодні скроні я маю та хочу,
щоб жінка кохалася з ним обережно.
В страшенному трафіку - рухи-секунди
скидаються більше на доторк омани.

- Ти бачив, як небо не схоже на тебе?
- Ні, я не бачив. Не те мав на увазі.
- Скоріше за все, воно і не треба.
- Я був сильно вражений, коли мацав руками.
- А думаєш думка - така, яка мусить?
- Вона має бути такою, як треба.
- А я була в Києві, гуляла у центрі.
Я маю сказати у вас холодно, друже.

І склалося враження, що сам із собою…
Питаюсь у когось : який в тебе настрій.
а він чи вона мовчить та не чує,
як небо - прозоре та схоже на казку.

І знову веду діалоги із кимось,
на іншім кінці немає ні звуку.
Я буду робити це, бо мені оце треба.
Головне не забути, що відповідь буде.

Маленька цівка крові зірвалася із пальця, коли ти прокола його об биту шклянку. І більше не дивися на небо - вона плаче… таке безхмарне небо, що просто нема сили. Ідеш самотнім місто, не дивишся під ноги. Кульгає твоя пам’ять - нічого вже не знаю. лише про те, що осінь зірвалася із місця і зразу зачепилася за ноги, щоб стояти. Холодні твої вулиці живуть у паралелях, де люди стають схожі ні на самого себе. А ти ідеш все далі, все дившся під ноги, знімаєш свого фільму, щоб бути там героєм.
І знову стає ранок, коли ти прокидаєшся. Виходиш із квартири вітаєшся з сусідом. Сідаєш на холодну, засипану зимою, колись зелену лаву, щоб трохи ще поспати. крізь тебе ідуть люди - і дивляться під ноги. Звертай на них увагу - можливо серед них існує твоя втіха, яку ти все шукаєш. для того, щоб відкрити свої блакитні очі і знову сісти десь на лаві, щоб поспати.
Коли ти бачиш подруг чи друзів десь у місті, ти зарзу тупиш погляд і йдеш у інший бік. Ти просто безнадійно зірвалася з дороги, яка була колись побита ще дощем. Сідаєш ти на сходи з кінотеатром “Дружба” і дившся на вулицю, що десь згори сповзає. Пертинаєш лінії, що відділяють край і ти стаєш як птаха, що хоче політати.