ні
Ми перетворюємо нерви у іграшки.
Він іритує мене до неможливого.
Як запхати очі, щоб не бачили,
Як згасає небо від супротивного.
Тікають звірі з міста лабіринтами,
Злітають хворі зорі понад голови.
Ховають люди свої іграшки :
Він дратує усіх… Так неможливо ВЖЕ!
Зроби щось! – розрізай…
Злий моє серце у водограй.
Я буду думати і міряти
Так холодно… дихати… мені…
Ні…
Ні…
Еротика
Квіти, розкидані перед смітником, мені не зрозумілі. Мені не зрозумілі також люди, які люблять обліпиху, бо я ніколи в житті не міг уявити її смак. Я не міг ніколи в житті уявити, що мені подобається її смак.
Картинки, що граються у імпровізовані мультфільми у моїй голові, схожі на повільні прелюдії організму перед суцільним задоволенням світу, що має відбутися 22 грудня. Годину ніхто не знає, проте існує таке вірогідність, що щастя буде сповнювати наші серця ще кілька годин до повного занепаду людського індивідууму. Музика, що грає на всю, має смак морозива. Вершкового морозива по п‘ятдесят копійок у найближчому кіоску. І тільки тоді ми можемо зрозуміти, що те воронізьке крем-брюле, посипане корицею (її так багато…), має найліпший смак у світі.
Сині панчохи зовсім не схожі на Пепсі, бо вона завжди привітно посміхалася та була трохи хворою на голову, як і всі ми, коли дивимося у дзеркало і думаємо про те, що якщо праве око менше лівого, то це обов‘язково є дурною мірою геніальності особи. Упорядковане серцебиття трохи нагадує еротичні фантазії у наших головах, що возвеличуються над усіма, проте має дуже незвичний настрій, як для фізіологічного процесу.
Ось вже і дорога між Львовом та Києвом, трохи запорошена емоціями та зовсім безглуздими емоціями. Безпідставно думаю про небо, що падає на місто Київ, коли починається страшна спека. Тоді люди починають гратися у парасольки, що розвівають по берегу Норвезького моря.
Холодна музика починає наповнюватися еротизмом.
