Аматорське кіно

Сумуємо
Так холодно і важко дихати

Перезимуємо
Цю весну, щоб потім відкриті зіниці

Тримаємося
Пташиних зграй, що відлітаю на Північ,

Зникаємо
У їхніх відображеннях

Я б ніколи не міг подумати
Що можна так просто зробити невдалий крок
А потім тихо зі стріхи злетіти
А потім застигла у судинах кров

Думаємо
Так холодно і важко плакати

Проводимо
Тебе на потяг, який летить

Напевно йому
Не треба мислити

Ми знайомо точно,
Що він в паралельний світ

Норвезьке Море

Засмоктані надії у океан залили
Засмоктані надії зсередини спалили…

Ти перетвориш море в розпечене насіння
І зрощена водою зростеш в моєму тілі

Засмоктані надії…
Засмоктані надії…

Ти доторкнись рукою до свойого обличчя
Воно все в хризантемах уквітчане й кличе

Тебе до Скандинавії, де зароїлись дії
В навіяних ілюзіях перемикають мрії

Засмоктані надії…
Засмоктані надії…

Перетинаєш полюс у потязі із Осло
В навіяних ілюзіях здається, що доросла

Тікаєш від Європи на айсбергах у море
Тікаєш так далеко, що нібито таку й треба

Замішуєш насіння, що проросло крізь мене
Зливаєш в філіжанку та п‘єш, щоби зігритись
А може так і треба? А може так і треба?
А може так і треба? А може так і треба?

. . . и Т

Зачовгана дорога в нікуди
По ній йдемо та тихо плачемо
Зі мною йдеш під руку ти –
для мене має це велике значення.

І лежачи десь мовчки у траві
Ми загубили відображення
Телеекранів, бо там, де є ти,
Згасає навіть телебачення.

Я цілувався із натхнення,
Ти ототожнюєшся з ним.
І шкіра твоя – це варення,
Що зварене з найкращих полуниць.

Забита повністю маршрутка,
Везе мене кудись перепочить.
Я намагаюся триматиcь тебе,
Бо нам лишилася сама лише мить.

Переживемо кожен день
по сто разів, бо він останній.
Й тихо їдемо в таксі
У цьому вихорі чекання.

Та захід сонця підведе
Мені він зраджує щораз
Я вбережу від темряви,
Тебе люба, хоча б раз.

Все це безглуздо та на зло
Та все повторюється знов…
(у голові)
(у голові)

Та більш не буде жодних снів,
Сни — це солов’їний спів.
(у голові)
(у голові)

Закриєш очі назавжди,
Я буду поруч, коли зникнеш ти
(у голові)
(у голові)

Я плачу без змістовних слів
Тебе мій друже убив СНІД…

Обгорілі Крила

Ти тримаєш за ноги
До гори головою,
Розпечене сонце,
Що наїлось собою.

Витираєш долоні
Об плечі коханця,
Який стоїть поруч
Із сіллю у ранці.

Витираєш помаду,
Зітерту в цілунках,
Ковтаєш вина,
Запалюєш люльку.

Сідаєш на берег,
Та дістаєш вудку
Та ловиш на сонце
Розчинену думку.

Ти тримаєш за ноги,
До гори головою
Знебарвлений смуток,
Що нажерся тобою.

Сновиддя

Граціозно ідеш по стелі,
Доторкаєшся повільно до сонця.
Перетворюєшся на повітря,
Вилітаєш у світ крізь віконце.
Перетворюєш смуток на щастя,
Заплітаєш проміння в волосся.
Сновидіння, неначе богиня,
Із тобою зустрітись вдалося.
Потім падаєш з стелі на ліжко,
Спать лягаєш повільно із сонцем
Поглинаюсь повільно в сновиддя,
Перестрітить з тобою вдалося.

Метаморфози

Мій янгол-охоронець,
Що має білі крила
(кумедний такий хлопець),
тиняється без діла.
Збирає логогрифи,
Фотографує очі
Удень дівчат та хлопців,
Удень рахує ночі.
А потім проявляє
Найцікавіші знімки,
Опісля з них збирає
Пап’є-маше та сімки.
Проковтнуті надії
Повилізали з нього.
У відчаї страшному
Тікає янгол в гори.
Мій янгол охоронець,
Що має сірі крила,
Засмучений від страху,
Збирає мертві квіти.
А потім їх складає
В кашкет старого дідька,
Та з них порозросталась
Загублена четвірка.
Додати янгол хоче
Есенцію хвилини
Із запахом загубленої
У ночі надії.
Але безрезультатно:
Він полишає гори
Засмічений кульгає
У день страшного шторму.
Мій янгол охоронець,
Що має чорні крила,
Саджає коноплю
У голову без тіла.
А потім він сплюндрує
Покоцані четвірки,
І спалить у вогні
Замурзані ним сімки.
А потім ляже тихо
На берег океану
Вода його з’їдатиме,
Як тіло супостату.
Мій янгол охоронець,
Який шукає крила,
Й загублені надії,
Та нездійснені мрії.
Збирає свої сльози
До картузові дідька,
А потім виливає
У море сльози тихо.
І очі позникали,
А німб схожий на роги.
Сидить й ридає янгол
У пилу на дорозі…