Аматорське кіно

Зараз перекладаю один класний твір Н. Веневцевої.

——

„Народження”

В Піднебесній є початок, і воно – мати Піднебесної. Коли буде пізнана мати, то можна буде пізнати й дітей її. Коли будуть відомі діти її, то знову треба пам‘ятати про їх матір. В такому випадку до кінця життя не буде небезпеки.
Лао-Цзи “Дао-де-цзин”

Some of you will already know, and I’m still wondering
Should’ve been a beautiful thing
Could’ve been a beautiful thing
I could’ve been, should’ve been,
Could’ve been a beautiful thing
Should’ve been, would’ve been a beautiful thing

MOLOKO “I’m not a Doctor”

Все почалося з „Магабгарати”… А, ні! Раніше! З „Кіноспроби”. В один з моїх вихідних якийсь японський, мабуть, дідько, смикнув мене витратити 200 рублів та дві години на перегляд культового японського кіно. Фільм мав назву „Кіноспроба”. Повертаючись глупої ночі додому, вже на пів шляху до метро, я зрозуміла.., в метро, сонно втикаючи на пасажирів, які сонно втикають на мене з лави навпроти, я відчула.., в маршрутній таксівці, коли на мене дмухав вітер з відкритого вікна водія, реагуючи на маленькі вогники за склом пильними зіницями, я була впевнена.., вже падаючи на ліжко в шкарпетках та светрі, я… Коротше, трапилося.
Зранку в мене закінчилися : гречка, кава, зубна паста та терпець. Мені здавалося, що терпець урвався ще вчора, про що я про волала декому в телефону слухавку – а ні! Видається, терпець, як зубна паста – неначе все видавив, але тиснеш сильніше та віртуозніше, й отримай, будь ласка, чисти собі! Але сьогодні залишки терпіння разом із залишками пасти я виплюнула в мушлю. Пополоскала рота й ще раз виплюнула. Задоволено подивилася в дзеркало : зуби чисті, очі ясні (коли це було, щоб я виспалась), та й взагалі… нічого так. Але щось не так… Точно, згадала : щось має трапитися.
Дуже цікаве відчуття – збудження від постійного очікування на щось. Зовсім як в дитинстві, коли я залишалася вдома ввечері сама : забиралася з ногами на ліжко й боялася ходити по квартирі – все здавалося, що за дверима хтось причаївся. З усіх сил прислухалася – неначе навіть чую його (когось) дихання. Й лячно, й цікаво, як цей дідько виглядає… Ні, це мене чомусь не туди понесло…Скоріш за все очікування схоже на Індію. Кожен день ходиш по одній й тій самій дорозі туди й назад, але не втрачаєш відчуття моторошні оточуючого : чи то готель зникне зі свого звичного місця, чи то шлях приведе до іншого готелю в іншому вимірі, чи то вилізе якийсь брахман та скаже щось-таке… До того ж все це відбувається, не дивлячись на енергійний крик Бон Джові з динаміків їдальні й американського бойовика в місцевому кінотеатрі.
До речі, згадала! Я все збиралася „Магабгарату” прочитати. Нормальна сучасна ситуація : в Індію поїхала, знаючи про неї лише з книжок про Манглі. А раніше як було : гуляли якимсь Парижем з яким-небудь Генрі Міллером під руку, чи по Дубліну з Джойсом (нічогенька така подорож – хоч з найближчого містка). Зараз в змісті цього слова є свобода : є можливість побачити все своїми очима, а не відображення в очах гіда-параноїка. Коротше, починаємо похід на Схід (вчора Японія, сьогодні Індія), в наплічник кидаємо плеєр з Moloko‘м, гаманець з грошима, ключі з брелоком, „Магабгарату” з проїзним на метро замість закладини та коробку з мізками (на Сході навряд знадобиться, але так, про всяк випадок)…
ВИПАДОК
Жило троє друзів. Найбільш у світі вони любили зібратися разом, посидіти, трохи випити, потеревенити, помовчати. Вони дуже цінували цю дружбу. Ще вони любили подорожувати разом. Одного разу в суботу вирішили вони піти в гори. Як повелося, зібрали рюкзак : їдло необхідне, светри теплі, сірники.., ну все таке. Поклали банки з мізками, про всяк випадок…
ВИПАДОК
Жила сім‘я : мати, батько та двоє синів. Одного з них звали Данко. Вирішили вони одного разу провідати своїх родичів, які жили за морем. Шлях неблизький : зробили човник, приготували подарунки та поїхали собі з Богом. Та тільки кваплячись забули коробки з мізками, які брали завжди з собою в дорогу, про всяк випадок…
ВИПАДОК
Жило двоє коханців. Й так кохали вони, що дали обіцянки завжди виконувати бажання один одного. Й ось одного разу ввечері перед заходом сонця вони гуляли берегом моря : теревенили, сміялися, дивилися на сонце. Й так їм було хороше, що він крикнув : „Кохана! Бажай чого завгодно – я все здійсню!”. Вона не знала, що сказати – вона була щаслива. Але раптом вона побачила чайок, які літали над водою й над ними. „Я хочу погодувати чайок!” – засміялася вона. Але він не мав нічого їстівного. Була тільки коробка з мізками, який він ненароком захопив із собою. Він дістав її з наплічника та віддав їй. Вона здивовано подивилася на нього та знову засміялася. Вони давали обіцянку, що любе бажання один одного вони будуть виконувати. Щасливі, вони йшли по берегу; три чи чотири чайки, які кружляли над їхніми головами, їли з їхніх рук.

Лежимо удвох. Палиш.
Про що думаєш?
Я думаю, що ти міг би сподобатися моїй подрузі.
Чому?
По-перше, їй подобаються дорослі чоловіки : під 40, чи навіть більш. По-друге, вона любить євреїв.
Оригінальна пристрасть.
Ти про євреїв?
Ні, я про чоловіків за 40… То познайом нас.
Взагалі-то вона одружена…
За сорокалітнього єврея?
Ні, за Петра Горщикова. Старший за неї на два роки… Але я вважаю, що фантазії повинні реалізовуватися, хоча б зрідка. Якщо ти дійсно хочеш, то познайомлю.
Петро Горщиків – це сильно… А як ти думаєш, вона підійде на роль моєї Галатеї?
Знов ти за своє…
Але ж ти сама кажеш, що фантазії повинні реалізовуватися. Якщо з тобою не вийде побути Пігмаліоном, то, можливо, з нею вийде…
Вчора по ТБ виступав один… Вона така білявка з пухкими вустами, та зі всім іншим. Він такий солідний, але так, по-спортивному, солідний. Також все з себе Пігмаліона з Галатеєю видавали. Якби я була тією Галатеєю, я б свого автора руками задушила. За халатність.
Та хуй в пальто він, а не Пігмаліон. А вона – мильна бульбашка, щзо надута тим самим хуйом.
Ой, а що в природі таке буває?
В природі багато чого буває…

1 comment

Сумуємо
Так холодно і важко дихати

Перезимуємо
Цю весну, щоб потім відкриті зіниці

Тримаємося
Пташиних зграй, що відлітаю на Північ,

Зникаємо
У їхніх відображеннях

Я б ніколи не міг подумати
Що можна так просто зробити невдалий крок
А потім тихо зі стріхи злетіти
А потім застигла у судинах кров

Думаємо
Так холодно і важко плакати

Проводимо
Тебе на потяг, який летить

Напевно йому
Не треба мислити

Ми знайомо точно,
Що він в паралельний світ

No comments

Норвезьке Море

Засмоктані надії у океан залили
Засмоктані надії зсередини спалили…

Ти перетвориш море в розпечене насіння
І зрощена водою зростеш в моєму тілі

Засмоктані надії…
Засмоктані надії…

Ти доторкнись рукою до свойого обличчя
Воно все в хризантемах уквітчане й кличе

Тебе до Скандинавії, де зароїлись дії
В навіяних ілюзіях перемикають мрії

Засмоктані надії…
Засмоктані надії…

Перетинаєш полюс у потязі із Осло
В навіяних ілюзіях здається, що доросла

Тікаєш від Європи на айсбергах у море
Тікаєш так далеко, що нібито таку й треба

Замішуєш насіння, що проросло крізь мене
Зливаєш в філіжанку та п‘єш, щоби зігритись
А може так і треба? А може так і треба?
А може так і треба? А може так і треба?

. . . и Т

Зачовгана дорога в нікуди
По ній йдемо та тихо плачемо
Зі мною йдеш під руку ти –
для мене має це велике значення.

І лежачи десь мовчки у траві
Ми загубили відображення
Телеекранів, бо там, де є ти,
Згасає навіть телебачення.

Я цілувався із натхнення,
Ти ототожнюєшся з ним.
І шкіра твоя – це варення,
Що зварене з найкращих полуниць.

Забита повністю маршрутка,
Везе мене кудись перепочить.
Я намагаюся триматиcь тебе,
Бо нам лишилася сама лише мить.

Переживемо кожен день
по сто разів, бо він останній.
Й тихо їдемо в таксі
У цьому вихорі чекання.

Та захід сонця підведе
Мені він зраджує щораз
Я вбережу від темряви,
Тебе люба, хоча б раз.

Все це безглуздо та на зло
Та все повторюється знов…
(у голові)
(у голові)

Та більш не буде жодних снів,
Сни — це солов’їний спів.
(у голові)
(у голові)

Закриєш очі назавжди,
Я буду поруч, коли зникнеш ти
(у голові)
(у голові)

Я плачу без змістовних слів
Тебе мій друже убив СНІД…

Обгорілі Крила

Ти тримаєш за ноги
До гори головою,
Розпечене сонце,
Що наїлось собою.

Витираєш долоні
Об плечі коханця,
Який стоїть поруч
Із сіллю у ранці.

Витираєш помаду,
Зітерту в цілунках,
Ковтаєш вина,
Запалюєш люльку.

Сідаєш на берег,
Та дістаєш вудку
Та ловиш на сонце
Розчинену думку.

Ти тримаєш за ноги,
До гори головою
Знебарвлений смуток,
Що нажерся тобою.

Сновиддя

Граціозно ідеш по стелі,
Доторкаєшся повільно до сонця.
Перетворюєшся на повітря,
Вилітаєш у світ крізь віконце.
Перетворюєш смуток на щастя,
Заплітаєш проміння в волосся.
Сновидіння, неначе богиня,
Із тобою зустрітись вдалося.
Потім падаєш з стелі на ліжко,
Спать лягаєш повільно із сонцем
Поглинаюсь повільно в сновиддя,
Перестрітить з тобою вдалося.

Метаморфози

Мій янгол-охоронець,
Що має білі крила
(кумедний такий хлопець),
тиняється без діла.
Збирає логогрифи,
Фотографує очі
Удень дівчат та хлопців,
Удень рахує ночі.
А потім проявляє
Найцікавіші знімки,
Опісля з них збирає
Пап’є-маше та сімки.
Проковтнуті надії
Повилізали з нього.
У відчаї страшному
Тікає янгол в гори.
Мій янгол охоронець,
Що має сірі крила,
Засмучений від страху,
Збирає мертві квіти.
А потім їх складає
В кашкет старого дідька,
Та з них порозросталась
Загублена четвірка.
Додати янгол хоче
Есенцію хвилини
Із запахом загубленої
У ночі надії.
Але безрезультатно:
Він полишає гори
Засмічений кульгає
У день страшного шторму.
Мій янгол охоронець,
Що має чорні крила,
Саджає коноплю
У голову без тіла.
А потім він сплюндрує
Покоцані четвірки,
І спалить у вогні
Замурзані ним сімки.
А потім ляже тихо
На берег океану
Вода його з’їдатиме,
Як тіло супостату.
Мій янгол охоронець,
Який шукає крила,
Й загублені надії,
Та нездійснені мрії.
Збирає свої сльози
До картузові дідька,
А потім виливає
У море сльози тихо.
І очі позникали,
А німб схожий на роги.
Сидить й ридає янгол
У пилу на дорозі…

No comments